На вокзалі дівчинка повернула мені гаманець і дала дивну пораду, яку я все ж вирішила перевірити.
Він простягнув руку, але Соломія виявилася швидшою. Із кишені її старої куртки блиснув маленький потертий балончик. Дівчинка натиснула. Назар скрикнув, відсахнувся, схопившись за обличчя.
— Біжімо! — Марина вислизнула з-під ліжка, підхопила сумку й потягла Соломію за собою.
Вони пронеслися коридором, грюкнули дверима й помчали вниз сходами. Позаду Назар кашляв, лаявся, щось кричав, але наздогнати не міг. На вулиці за рогом уже чекала машина, замовлена Мариною заздалегідь. Вона кинула сумку на сидіння, вштовхнула Соломію всередину й сама сіла слідом.
— В аеропорт, — сказала вона водієві. — Будь ласка, швидше.
Машина рушила. Назар вибіг із під’їзду, все ще затискаючи обличчя долонями. Він стояв посеред мокрого двору й дивився їм услід, але відстань між ними зростала з кожною секундою.
В аеропорту Марина купила два квитки на найближчий рейс до того міста, де її все ще чекали по роботі. Серед яскравого світла, черг і байдужих екранів їй раптом стало страшніше, ніж у темній квартирі: там небезпека мала обличчя Назара, а тут усе залежало від чужих правил, чужого підпису, чужого погляду. Проблема з документами Соломії спливла одразу. У дівчинки не було нічого: ні паспорта, ні свідоцтва, ні шкільної довідки, ні офіційного підтвердження, що вона взагалі може летіти з Мариною. Цю розмову Марина продумала ще вранці, але від того долоні не перестали пітніти.
Біля стійки вона говорила спокійно, майже буденно. Представила Соломію племінницею, сказала, що в родині складна ситуація, що документи на тимчасовий супровід уже оформлюються, але терміново треба дістатися до родичів. Показала свій паспорт і заздалегідь підготовлений роздрук, схожий на підтвердження з відповідної служби. Працівниця довго дивилася то на папір, то на дівчинку, то на Марину.
— Розумію, що це має непростий вигляд, — тихо сказала Марина. — Але дитині не можна залишатися тут. Я оплачу всі необхідні збори, тільки допоможіть нам пройти оформлення.
Пауза тягнулася болісно. Потім працівниця зітхнула, внесла дані, попросила оплатити додаткові послуги й видала посадкові талони. Марина взяла їх так обережно, ніби це були не аркуші паперу, а ключі від нового життя.
До виходу на посадку Соломія мовчала й лише міцно тримала Марину за руку. У літаку вона вперше за весь час ледь усміхнулася — не широко, не довірливо, а несміливо, кутиком губ.
— Куди ми тепер? — запитала вона, коли літак почав виїжджати на злітну смугу…
