На вокзалі дівчинка повернула мені гаманець і дала дивну пораду, яку я все ж вирішила перевірити.

— Марина, це вже не смішно. Де ти? Я починаю хвилюватися. Якщо не відповіси, я звернуся до поліції й скажу, що ти зникла. Просто напиши, що з тобою все гаразд.

Вона всміхнулася. Навіть погроза була загорнута в турботу.

Марина записала коротку відповідь:

— Не шукай мене. Я знаю все: жінку, гроші, кредит, твій план. Якщо звернешся до поліції, я передам їм те, що записала. З подробицями. Більше мені не пиши.

Вона надіслала повідомлення й одразу прибрала його номер з обраних. Потім написала адвокатові, з яким раніше перетиналася по роботі: терміново підготувати документи на розлучення й поділ майна, зафіксувати підозру в шахрайській схемі, прийняти аудіозапис як доказ намірів Назара. Однієї розмови могло не вистачити для серйозної справи, але для захисту й тиску цього було досить. Головне — Назар має зрозуміти, що тепер вона не сама й мовчати не стане.

Соломія прокинулася, коли Марина дописувала листа.

— Ви вже все вирішили? — запитала вона, сідаючи на ліжку.

— Майже. Спершу заберемо документи й ноутбук. Потім поїдемо.

— У вас є запасний ключ?

— Є.

— Тоді треба йти вдень. Коли він на роботі. Я знаю, о котрій він зазвичай виходить.

Вони поснідали тим, що лишилося з вечора, і поїхали назад автобусом. Марина надягла темні окуляри й капюшон, Соломія сховала волосся під стару кепку. Під’їзд виглядав таким самим, як завжди: облуплені стіни, дитячий візок біля батареї, запах сирості. Ця буденність здавалася знущанням після всього, що сталося.

Марина відчинила двері квартири. Усередині було тихо. Куртки Назара не було, взуття теж. На кухні стояла чашка з темним слідом на дні. Вони діяли швидко. Марина складала документи, ноутбук, флешки, потрібний одяг, паспорт, зарядні пристрої. Соломія стояла біля вікна, стежачи за вулицею.

— Машина, — раптом сказала вона. — Його.

Марина завмерла з папкою в руках. Сходами вже піднімалися кроки. Потім ключ увійшов у замок.

Вона схопила Соломію за руку й потягла до спальні. Часу думати не було. Вони знову залізли під ліжко — в той самий вузький, запилений простір, де Марина напередодні почула правду. Тепер поруч із нею лежала дівчинка, через яку вона вижила в цій правді.

Двері квартири розчахнулися.

— Марина? — голос Назара був злий, придушений. — Я знаю, що ти тут. Сусідка бачила, як ти заходила з якоюсь дівчиськом. Виходь. Досить спектаклів.

Він пройшовся по кімнатах, відчинив шафу, смикнув шухляду комода. Потім зайшов до спальні. Його туфлі зупинилися біля самого ліжка.

— Твоя сумка тут, — сказав він уже тихіше. — Не грайся зі мною. Вилазь і віддай телефон. І гроші поверни на рахунок. Ти не розумієш, у що лізеш.

Марина відчувала, як Соломія поруч тремтить. Але дівчинка тремтіла не лише від страху. У її напруженні було щось зібране, зле, готове до дії.

Назар присів навпочіпки. Його обличчя з’явилося в просвіті — червоне, перекошене, з очима, в яких більше не було удаваної ніжності.

— Знайшлася, — прошипів він. — Вилазь зараз же…