На вокзалі дівчинка повернула мені гаманець і дала дивну пораду, яку я все ж вирішила перевірити.

— Спершу туди, де в мене презентація. Я все одно маю спробувати зберегти роботу. Поясню, що затрималася через непередбачені обставини. Потім займуся розлученням дистанційно. Адвокат уже в курсі. Запис розмови я передам поліції, щоб Назар зрозумів: у мене є захист. Можливо, одного цього буде замало для серйозного покарання, але досить, щоб він не наважився підійти близько.

— А я? — тихо запитала Соломія.

Марина повернулася до неї.

— А для тебе я знайду законний спосіб отримати допомогу. Тимчасову опіку, соціальну службу, документи — усе, що потрібно. Ти більше не спатимеш на горищі. Не сьогодні, не завтра, ніколи.

Дівчинка дивилася в ілюмінатор. Під крилом віддалялося місто: мокрі дахи, сірі дороги, двір, де залишився Назар, міст, на якому почалася їхня дивна зустріч.

— А якщо він нас знайде?

— Не знайде, — сказала Марина. — Ми будемо обережні. І в нас буде місце, куди можна повертатися без страху.

Вона простягнула руку. Соломія після короткої паузи вклала в неї свої тонкі пальці.

Літак набрав висоту. Земля віддалялася, перетворюючись на невиразний візерунок під хмарами. Марина заплющила очі й уперше за довгий час вдихнула на повні груди. Вона не знала, яким буде наступний тиждень, скільки сил заберуть суди, пояснення, дзвінки адвоката й спроби оформити для Соломії нормальне життя. Але ця невідомість уже не лякала так, як колишня визначеність, у якій Назар заздалегідь розписав її поразку. Позаду лишалися брехня, розрахунок і темна кімната під ліжком. Попереду не було ясності, але було небо — рівне, світле, вільне від учорашньої тяжкості.