На вокзалі дівчинка повернула мені гаманець і дала дивну пораду, яку я все ж вирішила перевірити.

— Я вмію ховатися.

— Тобі одинадцять.

— Уже одинадцять, — поправила Соломія з упертістю, у якій було надто багато дорослої втоми.

Марина підвелася. Рішення прийшло не як порив, а як щось остаточне.

— Підеш зі мною. На цю ніч — точно. Знімемо номер за містом. Там буде тепло, душ і їжа. А завтра я поговорю з адвокатом, подам на розлучення, заберу документи й вирішу, як оформити для тебе допомогу. Ти не повинна жити під дахом і боятися кожного шереху.

Соломія дивилася недовірливо.

— Ви мене не знаєте. Я можу вкрасти у вас усе з сумки.

— Можеш, — Марина кивнула. — Але ти повернула мені гаманець, хоча могла залишити його собі. Ти попередила мене, хоча могла промовчати. Для початку мені цього досить.

Дівчинка довго мовчала. Потім підвелася, поправила рюкзак і буркнула:

— Якщо мені не сподобається, я піду.

— Гаразд, — сказала Марина. — Але спершу поїмо.

Машина приїхала швидко. Вони сіли на заднє сидіння й усю дорогу мовчали. Марина дивилася на власні руки: пальці все ще тремтіли. Соломія притискала до грудей рюкзак і не відривалася від вікна. Мотель на виїзді з міста виявився простим і майже порожнім. Марина зняла двомісний номер, замовила гарячий суп, бутерброди й чай. Соломія їла швидко, але акуратно, ніби чекала, що тарілку можуть будь-якої миті забрати.

Потім дівчинка пішла в душ. Марина чула, як за стіною довго шумить вода. Коли Соломія вийшла у великій Марининій футболці, з мокрим волоссям і вмитим обличчям, вона раптом стала схожа саме на дитину — худу, втомлену, насторожену, але дитину, а не маленьку тінь із вокзального натовпу.

Назар надіслав ще кілька повідомлень. Спочатку лагідних, потім тривожних, потім роздратованих. Марина не відповідала. Вона відкрила банківський застосунок і переказала майже всі заощадження на резервний рахунок, який колись відкрила на випадок непередбачених обставин. Тоді їй здавалося, що це надмірна обережність. Тепер вона дякувала собі за цю тиху передбачливість.

Соломія лягла на друге ліжко й згорнулася під ковдрою.

— Завтра треба забрати ваші речі, — пробурмотіла вона сонно. — Документи. Але обережно. Він може чекати.

— Завтра, — відповіла Марина.

Вона погасила світло, але довго не могла заплющити очі. У темряві звучало рівне дихання дівчинки. Марина лежала й думала не про біль, не про зраду, а про порядок дій. Назар хотів залишити її без грошей, без дому, без захисту. Отже, вона має стати точною й холодною. Не мстивою. Не істеричною. Просто такою, яку неможливо заскочити зненацька вдруге.

Ранок був сірий. Соломія ще спала, уткнувшись обличчям у подушку, і виглядала молодшою за свої одинадцять. Марина вийшла на маленький балкон номера. На телефоні було багато пропущених дзвінків від Назара й одне голосове повідомлення. Вона ввімкнула його тихо.

Голос чоловіка звучав майже лагідно: