На вокзалі дівчинка повернула мені гаманець і дала дивну пораду, яку я все ж вирішила перевірити.

Дівчинка сіла на край лавки й підтягла коліна до грудей.

— Мене звати Соломія.

— Соломія, — повторила Марина, ніби це ім’я могло щось пояснити. — То звідки?

— Я живу поруч. У сусідньому під’їзді, на горищі. Там є маленьке вікно під самим дахом. Із нього видно ваші вікна, коли штори не до кінця засунуті. Я не спеціально дивилася. Просто там холодно, темно, спати важко. А в чужих вікнах буває світло. Люди вечеряють, розмовляють, ходять по кімнатах. Іноді здається, що в них усе нормально.

Марина відчула укол сорому й дивного жаху. Її особисте життя, її спальня, її кухня — усе це було видно дитині, яка ночувала десь під дахом.

— Я бачила його з тією жінкою, — вела далі Соломія. — Спочатку один раз. Потім ще. Вони приходили, коли вас не було. Іноді пізно, іноді вдень. Я хотіла сказати вам раніше, але не знала як. Ви завжди швидко проходите. А сьогодні побачила, як ви вийшли з сумкою й квитком. Зрозуміла, що він чекає, поки ви поїдете. Сіла в автобус і поїхала за вами на вокзал. А потім ви впустили гаманець. Я підняла його і… вирішила, що це шанс.

Марина закрила обличчя долонями. Кілька секунд вона не могла говорити.

— Ти врятувала мене, — нарешті сказала вона хрипко. — Але чому? Чому тобі не байдуже?

Соломія довго дивилася вниз, на чорну воду. Коли заговорила, голос став іще тихішим.

— Бо в мене була мама. Вона теж вірила чоловікові. Він обіцяв, що все зміниться, що вони поїдуть, що буде дім і нормальне життя. Мама вірила. А потім одного дня не повернулася з роботи. Сказали, що вона сама пішла. Що покинула мене. Я кричала, що вона б так не зробила, але дорослі не слухали. Потім я знайшла її сумку в підвалі. На ній була кров. І все одно ніхто мені не повірив. Сказали, що я вигадала, що дитина злякалася й плутається.

Вона смикнула плечем, ніби намагалася струсити з себе спогад.

— Мене забрали до притулку. А він зняв гроші й зник з іншою жінкою. Я потім утекла. Відтоді живу де доведеться. І коли побачила, як ваш чоловік робить щось схоже, вирішила бодай спробувати попередити. Раптом цього разу хтось послухає.

Марина хотіла обійняти її, але Соломія напружилася так явно, що Марина зупинила рух.

— Мені дуже шкода, — сказала вона. — І дякую. Я не знаю, що було б, якби я сіла в потяг.

— Було б погано, — коротко відповіла дівчинка. — Він забрав би ваші гроші. Може, не тільки гроші. Не повертайтеся туди сама. Не пишіть йому. Не дзвоніть. Якщо зрозуміє, що ви все знаєте, стане небезпечно.

— А ти? — Марина подивилася на її тонкі руки, на брудний светр, на рюкзак. — Ти знову підеш на горище?