Донька приїхала до матері після 10 років розлуки з валізами та дочкою: «Мам, свекруха та чоловік мене вигнали. Сказали, я бомжиха без колу та двору!» Мати зняла окуляри і серйозно подивилася: «Сідайте в машину, зараз вони дізнаються, з ким зв’язалися».
— Цікаво, в кого, — сказала Марта Андріївна. І це прозвучало водночас як запитання і як відповідь.
Тарас Вікторович прийшов близько першої. Невисокий, кремезний, із сріблястою сивиною біля скронь і спокійними очима людини, яка за життя почула забагато чужих бід, щоб реагувати на кожну обличчям. Він приніс пакет із продуктами, зняв пальто, поставив портфель біля стіни й лише після цього оглянув передпокій.
Злата стояла посеред коридору із зайцем і вивчала його без тіні сором’язливості.
— Ти, мабуть, Злата? — спитав він.
— Так. А ти хто?
— Тарас Вікторович. Чоловік твоєї бабусі.
Злата подумала.
— Значить, майже дідусь?
Тарас Вікторович трохи завагався, потім кивнув.
— Якщо тобі так зручніше, нехай буде майже.
— Зручно, — вирішила Злата й пішла назад до книжок.
Тарас Вікторович подивився їй услід, потім перевів погляд на Марту Андріївну.
— Серйозна дівчинка.
— Є в кого, — відповіла та.
За обідом Олеся майже не говорила. Тарас Вікторович не ставив зайвих запитань. Він умів мовчати так, що поруч із ним не ставало тісно: його мовчання не вимагало пояснень і не тиснуло. Злата їла котлету, іноді косячись на нього збоку. Потім повідомила, що в Дідуся є думка про обід.
— І яка? — з цілковитою серйозністю спитав Тарас Вікторович.
— Він вважає, що котлети добрі.
— Він має рацію. Котлети справді вдалі.
Після обіду Злата заснула на дивані. Дорога, страх, нові обличчя й нова школа життя за останню добу зробили своє. Марта Андріївна накрила її пледом і щільно прикрила двері.
На кухні Тарас Вікторович уже розклав перед собою папери. Матеріали, які Марта Андріївна переслала вранці, він устиг переглянути.
— Слухай уважно, — сказав він Олесі. — Те, що в тебе є, дуже серйозно. Я розумію, що ти й сама це відчуваєш, але хочу, щоб ти почула це від людини, яка дивиться на такі речі професійно.
— Там кримінальна справа?
— Там може бути не просто справа. Якщо схема повторювалася на різних об’єктах, сума збитків буде значною. Це не дрібна хитрість із підрядником і не сімейна сварка навколо фірми. Це інший масштаб.
Олеся мовчала.
— Заяву на звільнення ти підписала, — вів далі він. — Під тиском?
— Вона сказала, що інакше спробує забрати в мене Злату.
— Прямо так?
— Так.
— Хтось чув?
— Ні. Ми були в кабінеті вдвох.
Він кивнув і зробив помітку.
— Без свідків складніше, але не безнадійно. Тиск доводиться не лише прямою фразою. Одночасне звільнення, зміна замків, погрози через дитину, твоє фактичне становище — все це складається.
— Із квартирою гірше, — тихо сказала Олеся. — Вона оформлена на Романа. Я там навіть не була зареєстрована. Варвара тоді сказала, що це формальність, а Роман попросив не сперечатися. Я погодилася.
— Шлюбний договір був?
Олеся довго не відповідала.
— Був. Я підписала. До ладу не читала. Мені було двадцять два. Я вірила йому й думала, що ці папери нічого не означають.
Марта Андріївна, яка сиділа біля вікна, не вимовила ні слова. Лише її погляд на мить ковзнув убік. Олеся помітила це й відчула, як усередині кольнуло старим соромом.
— Договір треба отримати, — сказав Тарас Вікторович. — Якщо умови ставлять тебе в явно нерівне становище, його можна оскаржувати. Особливо якщо там спробували перекрити не лише майно, а й твої права як працівниці.
Він закрив блокнот.
— Щодо тендерів я зроблю офіційний запит. Це не послуга родині. Якщо в документах те, що я припускаю, перевірка однаково мала б початися. Ти просто принесла перший кінець нитки.
— Тарасе, — тихо сказала Марта Андріївна.
— Так?
— Дякую.
Він подивився на дружину й коротко кивнув. Без урочистості, без зайвих слів. Вони явно вміли розуміти одне одного там, де іншим знадобилися б довгі пояснення.
Олеся дивилася на них і раптом відчула заздрість, але не ту, чорну й злу, яка змушує відбирати. Це було інше почуття: біль від розуміння, що ось таке життя буває. Не куплене, не подароване прізвищем, не отримане через чужий дім, а вибудуване роками, на довірі, праці й ясних правилах. Вона колись хотіла саме цього, тільки помилилася дверима.
— Мамо, — сказала вона дуже тихо. — Перед весіллям ти сказала мені одну фразу. Я тоді не зрозуміла. Потім згадувала багато разів.
Марта Андріївна повернулася до неї.
— Яку?