Донька приїхала до матері після 10 років розлуки з валізами та дочкою: «Мам, свекруха та чоловік мене вигнали. Сказали, я бомжиха без колу та двору!» Мати зняла окуляри і серйозно подивилася: «Сідайте в машину, зараз вони дізнаються, з ким зв’язалися».

— Дарини Павлівни Остапенко. Сімейні справи й трудові спори. Понад двадцять років практики. Я бачила її в роботі. Вона з тих людей, яким можна дати документи й мовчати, поки вона читає.

Олеся дивилася у вікно. Місто ще не встигло набрати денний шум. Люди поспішали на роботу, відчинялися магазини, двірники змітали мокре листя до бордюрів. Вона раптом подумала, що ніколи не бачила матір за кермом. У її дитинстві в них не було машини, і це тоді здавалося звичайною обставиною, на кшталт тісної кухні чи старого пальта. Тепер Марта Андріївна вела спокійно, впевнено, без різких рухів. За ці десять років вона стала іншою. Або Олеся просто раніше не знала, якою мати може бути, якщо дивитися на неї не очима скривдженої дитини.

Офіс Дарини Павлівни містився в старому будинку в центрі. Високі стелі, важкі двері, книжкові шафи, заповнені не декоративними томами, а робочими книгами із закладками й потертілими корінцями. Сама адвокатка виявилася жінкою років п’ятдесяти з невеликим, невисокою, з коротким світлим волоссям і уважним поглядом, від якого співрозмовник мимоволі починав говорити точніше.

— Розповідайте, — сказала вона Олесі, відкриваючи блокнот. — Усе по порядку. Я зупиню, якщо знадобиться деталь.

Олеся розповіла. Цього разу вийшло рівніше. Дарина Павлівна ставила короткі запитання: дати, хто був присутній, які слова були сказані, які документи є, де міститься шлюбний договір, хто мав доступ до робочої пошти. Марта Андріївна сиділа трохи осторонь і не втручалася. Це була розмова не її, а доньки й людини, яка тепер мала її захищати.

Коли Олеся закінчила, адвокатка перегорнула записи.

— Шлюбний договір при вас?

— Ні. Він залишився в тій квартирі. Я навіть не згадала про нього, коли збирала речі.

— Запросимо офіційно. Звільнення під тиском, свідків немає — це слабше, ніж хотілося б, але не руйнує позицію. Важливо, що звільнення, зміна замків і фактичне витіснення з житла сталися в один день. Це вказує на заздалегідь підготовлені дії.

Вона зробила помітку.

— Щодо шлюбного договору треба дивитися текст. Якщо там умови, через які після десяти років шлюбу й роботи в сімейній фірмі ви залишаєтеся без житла, без засобів і без компенсації, суд може визнати такі положення недійсними повністю або частково. Особливо якщо договір зачіпає те, що не може регулюватися сімейною угодою.

— Що означає «зачіпає»? — спитала Олеся.

— Наприклад, намагається позбавити вас прав, пов’язаних із трудовою діяльністю. Шлюбний договір може розподіляти майно подружжя. Він не може скасовувати норми трудового законодавства.

Марта Андріївна ледь помітно кивнула.

— Окремо підніматимемо звільнення, — вела далі Дарина Павлівна. — Потрібні докази вашої реальної посади й обсягу роботи: листування, звіти, доручення, документи, де видно, що ви не просто числилися, а фактично керували напрямом.

— У мене є частина листів. Я іноді працювала з дому й пересилала матеріали собі.

— Чудово. Не робіть нічого самостійно. Не дзвоніть Романові, не відповідайте на пропозиції його матері, нічого не підписуйте. Якщо вони виходять на зв’язок, одна фраза: мої інтереси представляє адвокат. І припиняєте розмову.

— Вони не знають, що в мене є адвокатка.

— Дізнаються, — спокійно сказала Дарина Павлівна.

На виході Марта Андріївна затрималася біля дверей.

— Дарино…

— Зроблю, що треба, — відповіла адвокатка, не давши їй договорити.

Марта Андріївна кивнула й пішла слідом за донькою.

У машині Олеся довго мовчала. Потім спитала:

— Вона справді сильна?

— У сімейних справах — одна з найкращих. Просто вона не любить шуму довкола себе.

— Звідки ти знаєш таких людей?

— Двадцять років роботи в суді, — сказала Марта Андріївна. — Це не чарівні зв’язки. Це час, за який розумієш, хто як працює.

Наступна адреса виявилася зовсім не схожою на адвокатський офіс. Звичайна п’ятиповерхівка на околиці, під’їзд з облупленою фарбою, сходи, що пахли сирістю й старим деревом. На третьому поверсі Марта Андріївна натиснула кнопку дзвінка. Двері відчинила худорлява жінка років сорока п’яти, з різкими рисами обличчя й обережними очима.

— Наталіє Кирилівно, — сказала Марта Андріївна. — Це моя донька. Вона працювала у Левицьких.

Жінка дивилася на Олесю кілька секунд. Потім мовчки відійшла.

— Заходьте.

На маленькій кухні Наталія Кирилівна, колишня головна бухгалтерка фірми Левицьких, розповідала неохоче, але точно. Два роки тому її теж попросили звільнитися «за власним бажанням». Формально все виглядало чисто. Насправді вона виявила дивини у звітах щодо одного з об’єктів і спробувала поставити Варварі Степанівні запитання. За три дні перед нею лежала заява з готовою датою.

— Я підписала, — сказала вона, не виправдовуючись. — У мене дитина хворіє. Мені не можна було воювати.

— Ви щось зберегли? — спитала Марта Андріївна.

Наталія Кирилівна подивилася на неї насторожено.

— Дещо. Про всяк випадок.

— Цей випадок настав.

Жінка перевела погляд на Олесю.

— Вас теж прибрали?