На ювілей чоловік подарував мені порожню коробку від айфона, не підозрюючи, чим закінчиться його жарт

Повернувшись у кімнату, вона зустріла стривожений погляд Світлани.

— Як?

— Як завжди. Не розуміє, у чому проблема. Думає, що я ревную його до матері.

— Зручно, — похмуро сказала Світлана. — Так не треба визнавати, що він винен.

Олеся опустилася в крісло.

— Я тільки зараз розумію, скільки років намагалася бути зручною. Догодити йому, не сперечатися з нею, згладити, промовчати, перевести на жарт. А вони звикли. Вирішили, що так і має бути.

— Бо їм так було простіше, — сказала Світлана. — Але в будь-якого терпіння є кінець.

— Так, — тихо відповіла Олеся. — Здається, мій настав.

Уночі вона довго не могла заснути в чужій, але спокійній кімнаті. Незнайома стеля, м’яке світло з коридору, приглушені звуки квартири — все це було незвично. Думки поверталися до минулого: до перших років шлюбу, коли вона виправдовувала Романа втомою, до колючих зауваг Ганни Петрівни, до власних спроб бути кращою, тихішою, вдячнішою. Сім років, які раніше здавалися життям, тепер складалися в ланцюжок дрібних поступок, кожна з яких відбирала в неї шматочок самої себе.

Уранці Олеся прокинулася з несподіваною легкістю. Вона прийняла душ, поснідала зі Світланою й зателефонувала на роботу. Начальниця, яка була на святі й усе бачила, не стала ставити зайвих запитань. Три дні відгулів за сімейними обставинами погодили майже одразу.

— Що плануєш? — спитала Світлана, вдягаючи пальто перед виходом.

— З’їжджу до мами. Треба розповісти їй. А потім, якщо вийде, заїду додому, поки Романа немає, заберу частину речей.

— Дзвони будь-коли. І будь обережна.

Мати Олесі, Надія Іванівна, жила в іншому кінці міста в невеликій двокімнатній квартирі. Побачивши доньку посеред робочого дня, вона злякалася.

— Олесенько, що сталося? Ти чому не на роботі?

— Довга історія, мамо.

За кухонним столом, під тихий шум чайника, Олеся розповіла все. Надія Іванівна слухала мовчки, лише інколи хитала головою й усе міцніше стискала долоні.

— Я завжди бачила, що цей хлопець надто прив’язаний до матері, — сказала вона нарешті. — Але ти його любила, і я не хотіла лізти.

— Я думала, так у всіх, — гірко всміхнулася Олеся. — Ти ж сама казала: терпи, усі чоловіки однакові.

Надія Іванівна опустила очі.

— Казала. І дарма. Я сама надто довго терпіла твого батька, поки він не пішов. Тоді мені здавалося, що так і треба, що жінка має тримати сім’ю будь-якою ціною. Тепер розумію: інколи ціна надто висока.

Вона накрила долоню доньки своєю.

— Що ти вирішила?

Олеся видихнула. Слова прозвучали твердо, навіть для неї самої несподівано.

— Я хочу розлучитися. Це не порив. Я йшла до цього довго. Просто порожня коробка стала останньою краплею.

— Я підтримаю тебе, що б ти не обрала, — сказала мати. — Але подумай. Розлучення — не дрібниця.

— Знаю. Але жити так далі — ще серйозніше…