На ювілей чоловік подарував мені порожню коробку від айфона, не підозрюючи, чим закінчиться його жарт

— Ну нарешті, — видихнув Роман. У голосі звучали роздратування й полегшення водночас. — Я весь день дзвоню. Де ти?

— У Світлани. Я казала.

— І коли ти зволиш повернутися?

Олеся заплющила очі. Навіть тепер він не міг утриматися від звичної насмішки.

— Не знаю. Мені потрібен час подумати.

— Про що? Лесю, ти поводишся як дитина. Через жарт пішла з дому. Ми з мамою сьогодні самі вечерю готували, це взагалі-то незручно.

— Я рада, що ви впоралися.

— Не язви. Коли повернешся?

— Романе, це був не просто жарт. Ти принизив мене перед людьми, які прийшли привітати мене. Ти й твоя мати перетворили мій день народження на фарс, а потім обоє зробили вигляд, що я не маю права ображатися.

На тому кінці стало тихо. Потім Роман сказав із втомленою впевненістю:

— Ти все-таки ревнуєш. Мама мала рацію.

Олеся відчула, як усередині знову підіймається злість, але цього разу вона не дала їй зірвати голос.

— Ні. Річ не в ревнощах. Річ у повазі. Любов — це не коли з людини сміються, поки вона намагається не заплакати. Любов — це коли її чують. Коли востаннє ти зробив щось, щоб добре було мені, а не твоїй мамі?

Роман мовчав, і це мовчання було красномовніше за будь-які виправдання.

— Я не хочу продовжувати цю розмову телефоном, — сказала Олеся. — Мені потрібен час. Будь ласка, поки не дзвони.

— Лесю, зачекай…

— Добраніч, Романе.

Вона вимкнулася й одразу поставила телефон на беззвучний режим. Пальці тремтіли, але не від слабкості. Вперше за довгий час вона поставила свої почуття не після чужих бажань, а перед ними. І світ не завалився…