Начальник колонії щодня викликав новеньку ув’язнену до свого кабінету

це ж Олег», — зрозуміла Марина.

Після перших же фраз їй захотілося зникнути. Померти. Провалитися крізь землю. Аби тільки не читати далі й не знати всього цього.

«Мариночко, я дуже переживаю за тебе, ти знаєш, — писав Олег. — Але мені запропонували контракт за кордоном. Якщо все вийде, я отримуватиму великі гроші, зможу вийти на нові зв’язки й серйозно розширити бізнес. Але нічого не вийде, якщо там дізнаються, що я одружений із ув’язненою. Марино, пробач, але я подав на розлучення. Іншого виходу в мене немає. Документи тобі мають передати. Будь ласка, підпиши. Мине час, і ми ще побачимося».

Аркуш затрусився в її руках.

«Отже, все. Руки тремтять — я більше не хірургиня. Чоловіка більше немає — я більше не дружина. Я одна. Зовсім одна».

Марина уткнулася обличчям у подушку й беззвучно заплакала.

Співкамерниці не могли не помітити, як тремтять її плечі.

— Маринко, ти чого там убиваєшся? Чоловік покинув? — здогадалася Валентина, яку всі в камері звали Валька-відмичка. Таке прізвисько вона дістала за те, що вміла відчиняти двері квартир, які потім обчищала її банда. Це був уже третій її строк. — Навіть не думай через це з глузду з’їжджати. Мене теж чоловік покинув. І нічого, як бачиш, жива.

— І мене покинув! — озвався хтось із глибини камери.

— І мене!

— Та нас тут половина таких. Кому ми тут потрібні? Нікому. Колонія — не медаль, якою хизуються. Тут тільки самі за себе й тримаємося. Загартуємося, як арматура, і вистоїмо. Правда, дівчата?

— Правда! — пролунало з усіх боків.

— Ти, Маринко, збирай себе докупи, — вела далі Валентина. — Сидіти тобі тут не день і не два. А вийдеш — тоді й вирішиш, як жити далі.

Марина підвела запухле від сліз обличчя…