Наречений вважав, що мої батьки оплатять майже всю квартиру, аж поки мама не сказала того, чого він точно не очікував.

Мирослава перестала клацати ручкою. Продавці синхронно підвели очі. Марина випросталася, відчуваючи, як усередині натягується тонка холодна струна.

Оксана Миронівна не знітилася. Вона глибоко зітхнула, поправила зачіску й полізла в величезну сумку зі штучної шкіри. Блискавка лязгнула різко, майже загрозливо. У надрах сумки довго шаруділи пакети, дзенькали ключі, перекочувалася косметичка. Нарешті майбутня свекруха витягла руку й з переможним виглядом поклала на стіл тоненьку пачку купюр, перетягнуту гумкою.

Пачка виглядала так скромно, що на довгому полірованому столі здавалася випадково забутим конвертом із чайовими.

— Ось, — гордо сказала вона. — Внесок нашої сім’ї. Тридцять тисяч. Усі мої заощадження.

Рієлторка тихо гикнула. Літня пара продавців завмерла з однаково розкритими очима. Роман Ярославович опустив погляд на гроші, потім на Оксану Миронівну; його брова повільно піднялася.

— Перепрошую, це вся сума, яку ви вносите?

— Я ж сказала: все, що було, — з гідністю відповіла вона й повернулася до Лариси Андріївни. — У вас після продажу ділянки гроші лишилися. Додайте бракуюче. Ми ж тепер одна сім’я, навіщо ці підрахунки? Квартира, звісно, оформлюється на молодих порівну. Богдан — чоловік, йому половина належить.

Марина кілька секунд сиділа нерухомо. Спершу їй здалося, що це безглузда перевірка, чужий дурний жарт, який зараз зупинять. Та Богдан дивився не злякано, а майже задоволено. В його обличчі було щось схоже на гордість: мовляв, мама знайшла простий вихід, а всі інші чомусь ускладнюють.

Оксана Миронівна явно розраховувала на ефект раптовості. Усі зібралися, документи готові, продавці приїхали, нотаріус усе роздрукував, атмосфера пристойна. Хто ж стане здіймати скандал через «дрібницю», якщо можна просто доплатити й не ганьбитися? Тиск, натиск, сімейні слова — ось і весь розрахунок.

— Тобто ваша мама вносить тридцять тисяч, а мої батьки мають закрити майже всю вартість квартири? — голос Марини прозвучав рівно, але кожне слово лягло на стіл важким предметом. — І після цього ви хочете половину?

Богдан насупився. Усмішка сповзла, на її місці з’явилася образа.

— Марина, навіщо ти починаєш? — прошипів він і смикнув її за рукав. — Мама все пояснила. Ми сім’я. Яка різниця, хто скільки вніс, якщо все спільне?

Марина повільно зняла його пальці зі свого піджака…