«Народиш мені сина — озолочу!» — кинув безплідний мільйонер

А в цей самий час, за дванадцять кілометрів на південь, у ресторані з видом на ріку, Інна Бондаренко поставила келих на скатертину так різко, що вино хлюпнуло через край.

— Трійня? — перепитала вона. — Ти сказав: трійня?

Навпроти сидів Віктор Савченко, завідувач лабораторії генетики, чоловік із м’якими руками й м’якою усмішкою, за якою ховалися два непогашені кредити й одна програна в карти квартира.

— Трійня, Інночко, три спадкоємці. Ти розумієш, що це означає для твого позову?

— Так.

— Поділ майна можна викинути на смітник. За живих дітей суд залишить тобі…

Він покрутив виделкою.

— Відсотків десять. Дачу в передмісті й машину.

— П’ятнадцять років.

Інна говорила тихо, і від цієї тихості офіціант біля сусіднього столика відступив на крок.

— П’ятнадцять років я будувала його імперію. Я приймала його партнерів. Я всміхалася податківцям. Я зробила два аборти, бо «зараз не час, Інночко, бізнес». А потім він оголосив себе безплідним страдником, і я пішла з гордо піднятою головою й адвокатом. І тепер якась прибиральниця з далеких країв народжує йому виводок, а я лишаюся з дачею?

— Є варіант, — сказав Савченко й промокнув губи серветкою. — ДНК-тест робитиме моя лабораторія. Мирон — параноїк. Він обов’язково замовить підтвердження батьківства. Офіційно, з протоколом. І ось тут…

Він склав серветку вчетверо.

— Результат залежить від того, чию пробірку я поставлю в аналізатор.

Інна довго дивилася на нього. Потім відкрила сумочку. Крокодиляча шкіра. Застібка дзенькнула, як затвор. Інна дістала чекову книжку.

— Скільки?

— Сім мільйонів. І місце головлікаря у твоїй майбутній клініці?

— П’ять.

— І місце. Інночко, я ризикую свободою.

— Ти ризикуєш свободою в будь-якому разі, Вітю. З тієї хвилини, як сів за цей стіл.

Вона виписала чек і посунула до нього через скатертину.

— П’ять.

Савченко взяв чек м’якими пальцями й сховав до внутрішньої кишені — туди, де серце…