«Народиш мені сина — озолочу!» — кинув безплідний мільйонер

Кабінет Бондаренка займав увесь 22-й поверх. Наталя стояла посеред цього скляного поля у своєму старенькому пуховику.

Її викликали просто з квартири, не давши перевдягнутися. Вона тримала на руках дівчинку. Хлопчиків привезла няня.

Вони спали в переносках біля дивана.

— Навіщо ви нас викликали? — спитала Наталя. — Акт підписано. Ви обіцяли, що я їх більше не побачу. Це була жорстока обіцянка, але я її виконувала. Вісімнадцять днів виконувала.

Мирон стояв біля вікна спиною до неї. У руці він тримав аркуш паперу. І той аркуш дрібно тремтів, хоча голос звучав рівно, надто рівно, наче записаний на плівку.

— Результати генетичної експертизи. Читаю дослівно. Імовірність батьківства щодо всіх трьох дітей — 0%. Біологічний матеріал замовника виключається.

— Що? — Наталя ступила вперед. Дівчинка на її руках заворушилася.

— Це неможливо. ЕКЗ робили ваші лікарі. У вашій клініці. З вашого матеріалу. Я дев’ять місяців жила під камерами у вашій квартирі. До мене навіть листоноша не піднімався.

— 0%! — Він обернувся.

Обличчя в нього було таке, яким буває вигорілий дім. Стіни стоять, вікон немає.

— Я повірив тобі. Єдиний раз у житті я повірив людині без застави й поручителів. Здорова, чесна. Чесна.

— Мироне Сергійовичу, зробіть повторний тест в іншій лабораторії при мені. Я дам кров, діти дадуть, ви дасте.

— Щоб ти ще два тижні жила моїм коштом?

Він зім’яв аркуш і жбурнув його через увесь кабінет. Паперовий клубок ударився об скло й упав на килим. Беззвучно, як усе в цьому домі.

— Гроші за операцію матері можеш лишити. Вважай це оплатою за виставу. Талановито, навіть я повірив. А тепер геть, забирай своїх… — Він спіткнувся на слові. — Своїх дітей. І геть.

— Надворі мінус дев’ятнадцять, — сказала Наталя. — Їм вісімнадцять днів.

— Це твої труднощі. Ти з холодних країв, морозостійка.

Вона не стала сперечатися. Вона підійшла до дивана, присіла й почала вдягати хлопчиків. Швидко, точно, як одягають дітей жінки, у яких немає права на зайву хвилину. Комбінезон, шапочка, ковдра.

Другий комбінезон, шапочка, ковдра. Дівчинку — за пазуху пуховика, під блискавку, до самого тіла. Біля дверей вона зупинилася.

— Знаєте, що найстрашніше, Мироне Сергійовичу? Не те, що ви нас виганяєте, а те, що вам зараз хтось дуже зручно збрехав, а ви вхопилися за цю брехню обома руками. Бо боятися, що діти чужі, легше, ніж повірити, що вони ваші. Чужих можна вигнати. Своїх довелося б любити. А цього вас ніхто не вчив.

— Охорона проведе.

— Не треба, я дорогу знаю. Я тут підлогу мила.

Вона вийшла.

Мирон лишився стояти посеред кабінету. Потім підійшов до дивана, де щойно лежали діти. На шкіряній подушці лишилася крихітна рукавичка, рожева, розміром із сірникову коробку.

Він узяв її двома пальцями, потримав. І не викинув. Засунув у шухляду стола, під документи, глибоко…