Неочікуваний фінал однієї рятувальної операції в Лісі

Комарі гули. Десь далеко ухнула сова. Ліс жив своїм нічним життям, байдужий до двох людей на крихітному острівці посеред трясовини.

Максим дивився на вогонь і думав. Медсестра з районної лікарні. Заблукала три дні тому.

Йшла із селища, босоніж, у медичному халаті. Без речей, без їжі, без взуття. Три дні глушиною.

Щось не складалося. Він скоса глянув на Катю. Вона дивилася у вогонь.

Обличчя нерухоме, очі сухі. Вона не плакала. Жодного разу за весь цей час не заплакала.

Ранок прийшов із туманом. Біла мла стелилася над болотом. Ховала купини, ховала дерева, ховала світ.

Максим загасив жар. Катя підвелася сама. Нога розпухла ще дужче, але вона стала на неї й зробила крок.

Скривилася. Видихнула. Зробила другий.

— На схід, — сказав Максим. — Через болото, потім хаща, потім стара мисливська стежка. Якщо пощастить, вийдемо до покинутого села.

Вони рушили. Туман приглушував звуки, ковтав кроки. Тільки чвакання багна під ногами та важке дихання.

Година. Дві. Болото стало мілкішим.

З’явилася тверда земля. Мох. Хвоя.

Сосни. Максим зупинився. Прислухався.

Тиша. Ні гавкоту, ні голосів. Може, пішли.

Може, обходять. Вони пройшли ще з кілометр, коли Катя раптом смикнула його за рукав. Максим обернувся.

Вона стояла нерухомо. Голова трохи нахилена. Слухала.

І тоді він теж почув. Собаки. Далеко, але виразно.

Вони йшли зі сходу. Зі сходу. Максим стиснув зуби.

Вони йшли на схід. І собаки йшли зі сходу. Не наздоганяли.

Чекали. Перехоплювали. Значить, конвой розділився.

Одна група тиснула ззаду. Гнала через болото. Друга обійшла суходолом.

Старою лісовозною дорогою. Огортала трясовину з півдня й виходила просто до мисливської стежки. Вони знали, куди він піде.

Знали. Максим схопив Катю за руку й потяг ліворуч, у густий ялинник. Вона нічого не спитала.

Просто пішла. Гілки хльоскали по обличчю, по руках. Хвоя забивалася в очі.

Максим рухався швидко, майже бігом, не розбираючи дороги. Геть від гавкоту, геть від стежки. Глибше в хащу, туди, де немає стежок, немає просік, немає нічого.

Тільки дерева, мох і тиша. За двадцять хвилин він зупинився. Прислухався.

Гавкіт далеко. Правіше. Віддаляється.

Втратили. Поки що втратили. Катя прихилилася до сосни.

Дихала важко. Нога підкошувалася. Обличчя сіре, без кровинки.

— Скільки ти не їла? — спитав Максим. — Два дні.

Ні. Три. Він поліз за пазуху.

Дістав ганчірку. Розгорнув. Шматок чорного хліба, твердого, як камінь.

Останній. Він ніс його з другого дня втечі, відщипував по крихті. Розламав навпіл, простягнув їй.

Катя взяла мовчки. Жувала повільно, розмочуючи слиною. Максим засунув свій шматок за щоку.

Ссав. Не жував. Так вистачає довше.

Сіли. Максим думав. Північ перекрита.

Схід перехоплений. Південь — болото й конвой. Лишається захід.

Але на заході — табір, зона, те саме пекло, з якого він утік. Коло змикалося. Вони заганяли його, як вовка, грамотно, методично.

Не квапилися. Знали, що в лісі далеко не втечеш, що голод і холод зроблять своє, що втікач рано чи пізно ослабне, помилиться, зупиниться. І тоді — собаки.

А потім — куля. Стріляти на ураження. Максим.

Він підвів очі. Катя дивилася на нього. І в її погляді було щось нове — рішучість чи відчай.

Іноді це одне й те саме. — Є ще один шлях. Він чекав.

— Старий рудник, дванадцять кілометрів на північний захід, покинутий із п’ятдесятих. Там штольні, тунелі. Можна піти під землю й вийти по той бік хребта.

Максим мовчав. Дивився на неї. — Звідки ти знаєш про рудник?