Неочікуваний фінал однієї рятувальної операції в Лісі

Катя відвела погляд, помовчала. — Мій батько там працював. Давно.

Він розповідав. — Медсестра з районної лікарні знає розташування покинутих штолень? Тиша.

Комарі гули. Десь далеко стукав дятел, розмірено, глухо, як метроном. — Я виросла в цих місцях, — сказала Катя.

— Поїхала в місто, вивчилася, повернулася. Ось і все. Максим дивився на її руки, розбиті, зі здертими нігтями.

Він бачив такі руки, бачив у таборі. Так виглядають руки людини, яка довго шкребла бетон чи камінь, а не руки жінки, що заблукала в лісі. — Гаразд, — сказав він, — рудник, веди.

Катя кивнула, підвелася й пішла першою. Вона знала напрямок, не озиралася, не вагалася, не шукала орієнтирів. Ішла впевнено, оминаючи буреломи, вибираючи шлях між стовбурами так, як ходять люди, що знають ліс, — не містяни.

Не ті, хто заблукав три дні тому. Максим ішов за нею й рахував невідповідності. Босі ноги, але йде по хвої й камінню майже не кривиться.

Три дні без їжі, а тримається на ногах. Вивихнута щиколотка, а темпу не збавляє. Медсестра з районної лікарні заблукала.

Він не вірив жодному її слову, але вибору не було. Собаки стискали кільце, а вона знала шлях, якого не знав він. За три години ліс змінився, сосни стали рідшими, з’явилися скельні виходи, сірий граніт, укритий лишайником.

Земля пішла вгору, почався підйом. Катя зупинилася біля струмка. Вода крижана, прозора, б’є з-під каменя.

Вони пили довго, жадібно. Максим набрав води в знайдену на болоті бляшанку, хоч якийсь запас. — Далеко ще?

— Чотири кілометри, може, п’ять. Він кивнув. Вони рушили далі.

Підйом ставав крутішим, ноги ковзали по мокрому камінню. Катя чіплялася за коріння, підтягувалася. Максим ішов позаду, готовий підхопити.

Не тому, що довіряв, а тому, що вона потрібна йому живою, поки потрібна. Опівдні вийшли на гребінь. Глушина лежала внизу, безкрая, темно-зелена, без жодного просвіту.

З висоти вона здавалася рівною, як стіл. Але Максим знав — там, унизу, яри, буреломи, болота, струмки. Там можна йти цілий день і пройти п’ять кілометрів.

Катя показала рукою вниз по схилу. — Бачиш? Улоговина між двома вершинами, рудник у ній.

Максим примружився. Справді, вузька долина, затиснута скелями. У ній щось темніло.

Будівля? Може. На такій відстані не розібрати.

Спускаємося. Спуск виявився гіршим за підйом. Схил крутий, усіяний битим камінням.

Кожен крок — ризик зірватися. Катя послизнулася, проїхала метри три на спині, Максим упіймав її за руку. Вона зашипіла від болю, рука сіпнулася, але він утримав.

— Я сама, — процідила вона. — Ні, не сама. Він не відпустив, повів униз, притримуючи.

Вона не пручалася, але щелепи були стиснуті, горда чи вперта. Або звикла не приймати допомоги, або звикла не показувати слабкості. Рудник з’явився раптово.

Вони виринули з ялинника — і ось він. Іржаві рейки, що йдуть у чорний зів штольні. Перекошений барак із просілим дахом.

Перекинуті вагонетки. Бетонна основа чогось, може, підйомника, може, сортувального столу. Все затягнуте чагарником, мохом, молодими берізками, що проросли крізь щілини в бетоні.

Тридцять років запустіння. Тридцять років тиші. Максим озирнувся.

Тихо. Тільки вітер гуде в порожніх прорізах барака. Нікого.

— Вхід там, — Катя показала на штольню. Максим підійшов ближче. Із чорної діри тягло холодом і сирістю.

Кріпильні колоди перекосилися, деякі завалилися. Стеля в тріщинах. Заходити в цю діру було останнім, чого йому хотілося.

— Тунель іде три кілометри на північний схід, — сказала Катя. — Виходить по той бік хребта. Там долина гірської річки.

Нею можна піти. — Якщо тунель не завалився, — сказав Максим. — Не завалився.

— Звідки ти знаєш?