Неочікуваний фінал однієї рятувальної операції в Лісі

— Там же трясовина. — Саме так.

Там вони не пройдуть. Вони рушили в хащу. Повільно, болісно повільно.

Катя шкутильгала. Кожен крок давався їй крізь стиснуті зуби, але вона йшла. Не скиглила.

Не просила зупинитися. Максим відзначав це про себе, мовчки. Поважав.

За годину ялин поменшало. Під ногами зачвакало. Повітря стало густим, важким, просякнутим запахом гнилі й стоячої води.

Болото. Воно почалося не відразу. Спершу мокрий мох, потім багно по кісточки, потім по коліна.

Комарі налетіли хмарою, обліпили обличчя, шию, руки. Катя машинально їх тиснула, не звертаючи уваги. — Ступай точно за мною, — сказав Максим.

Слід у слід. Крок ліворуч, крок праворуч — затягне.

Він ішов першим. Щупав дно палицею, яку підібрав на краю болота. Багно доходило до пояса.

Чорне, в’язке, крижане навіть у серпні. Катя провалювалася. Раз.

Другий. Третій. Багно хапало її, тягло вниз.

Максим щоразу розвертався, хапав за руки й висмикував. Піт котився по обличчю. Руки тремтіли.

Сил майже не лишилося. Позаду собаки. Гавкіт став ближчим, гучнішим, виразнішим.

Вони дійшли до болота. Постріл. Звук розірвав тишу.

Куля пройшла десь ліворуч, збила гілку, пішла в дерева. Катя сіпнулася. — Не озирайся! — крикнув Максим.

— Іди! Другий постріл. Третій.

Стріляли навмання крізь стіну очерету, не бачачи цілі. Але кулі летіли поруч. Максим тягнув Катю вперед.

Вона вже не йшла. Він волік її, провалюючись по груди. Багно лізло в рот, в очі.

Попереду — острівець. Сухий клапоть землі, порослий хирлявим чагарником. Два метри.

Півтора. Метр. Максим викинув Катю на тверде й виповз сам.

Вони лежали долілиць. Дихали рвано, хрипко, як загнані звірі. Груди розривало, м’язи палали.

За спиною — крики, лайка. Собаки захлиналися гавкотом на краю трясовини, але не йшли. Рвалися з повідків, скавуліли, а лап у багно не ставили.

Провідники кричали на них, кричали один на одного. Хтось дав ще один постріл, просто зі злості, в повітря. Але в болото ніхто не поліз.

Максим лежав і слухав. Крики стали глухішими. Далі.

Тихіше. Пішли. Сутеніло швидко.

Серпнева ніч у лісі падає, як завіса. Щойно були сутінки — і ось уже нічого не видно. Максим намацав сухі гілки.

Багато їх бути не могло на болотному острівці, але вистачило на маленьке багаття. Полум’я взялося, затріщало. Жовте світло лягло на Катине обличчя.

Вона сиділа, обхопивши коліна, і тремтіла, мокра наскрізь. Халат обліпив тіло, губи — сині. Максим стягнув робу, викрутив, розвісив над вогнем.

Залишився в натільній сорочці. Катя зробила те саме з халатом, під ним лишилася тільки тонка сорочка. — Дякую, — сказав Максим.

Вона підвела очі. — Якби не ти, я б ішов на північ, просто до них. — Ми квити, — відповіла Катя.

— Ти вправив мені ногу. Я врятувала тобі життя. Багаття потріскувало…