Невдячний СИН здав дім із згасаючою матір’ю

Галина Степанівна важко опустилася на табурет. Її сухі губи беззвучно ворушилися. Оксана стояла нерухомо, оглушена пульсацією власної крові у скронях.

Запах вихлопних газів змішався з ароматом здоби, отруюючи повітря. «Збираємо товар», — хрипко видихнула Оксана. Руки не слухалися, коли вона перекладала пиріжки назад у кошики.

«Завтра ми не відкриємося». — «Що ти верзеш, доню?» Старенька спробувала перехопити її руку, але Оксана різко відсахнулася. «Вони не відчепляться, ви не розумієте, Галино Степанівно. Це не сусідка Марія з її плітками. Ці люди зжеруть нас і не вдавляться. Я не дозволю, щоб через моє минуле ви втратили дім».

Решта дня минула в гнітючій, важкій мовчанці. Оксана не торкнулася вечірнього чаю. Вона сиділа у своїй маленькій кімнаті, втупившись в одну точку на квітчастих шпалерах.

В’язниця привчила її до фаталізму. Якщо сильний хоче тебе зламати, опір лише примножить біль. Уночі село накрила щільна беззоряна темрява.

Оксана провалилася в важке липке забуття, повне уривчастих криків і суддівських молотків. Пробудження було різким. Спочатку вона почула дивний сухий тріск, схожий на те, як ламають товсті сухі гілки.

Потім до кімнати потягло їдким задушливим запахом гару. Жовтуватий відблиск заграв на фарбованій долівці, вихоплюючи з темряви кути меблів. Оксана схопилася з ліжка, натягла спортивні штани й щільну кофту.

Черевики вона зашнуровувала вже на бігу, в сінях. Розчахнувши важкі вхідні двері, вона завмерла. Жар ударив в обличчя пружною хвилею, змусивши рефлекторно заплющити очі.

Добротний засклений прилавок, який Микола з такою любов’ю змайстрував для них, палав лютим помаранчевим полум’ям. Вогонь уже перекинувся на дерев’яний паркан і жадібно підбирався до нижніх гілок старої яблуні. Сухі дошки тріщали, лускаючи від колосальної температури.

Шибки вітрини з різким дзвоном розлетілися вщент, обсипаючи землю блискучими уламками, що відбивали вогонь.

— Горимо! Пожежа! — Пронизливий крик Галини Степанівни розірвав нічну тишу. Старенька вискочила на ґанок у домашньому халаті, тримаючи в руках крихітне залізне відерце з водою.

Оксана кинулася до криниці. М’язи звело від первісного жаху. Вона крутила важкий ворот, здираючи шкіру на долонях, витягала повні відра й хлюпала воду в ревуче полум’я.

Вода з шипінням випаровувалася, не завдаючи вогню жодної шкоди. Червоні язики знущально здіймалися все вище, освітлюючи двір зловісним загравом. Паніка, яку вона стримувала довгі роки, накрила її з головою.

Повітря не вистачало. Їдкий дим роз’їдав горло, вибиваючи з легень кисень. Перед очима Оксани полум’я зливалося зі спогадами.

Життя, що руйнується, втрачене кафе, зрада Руслана. Усе, до чого вона торкалася, оберталося на попіл. Вона була проклята.

З боку вулиці почувся важкий тупіт. Хвіртка з гуркотом розчахнулася, злетівши з однієї завіси. У двір увірвався Микола.

У руках він стискав два величезні будівельні відра, повні річкового піску. Слідом за ним, на ходу накидаючи куртки, бігли сусіди. Дебела Марія тягла брезентовий шланг, хтось гримів відрами, хтось збивав полум’я з паркану важкими совковими лопатами.

Микола потужним ривком висипав пісок просто в серцевину палаючого прилавка. Полум’я невдоволено зашипіло, збите важкою масою. Чоловік працював мовчки, люто.

Його обличчя було вкрите чорною кіптявою. Очі звузилися від нестерпного жару. Оксана стояла біля криниці, вчепившись побілілими пальцями в мокре дерев’яне відро.

Її бив великий, неконтрольований дрож. Вона не дивилася на вогонь. Вона дивилася на свою стару дерматинову сумку, що лишилася в кімнаті.

Рішення визріло в голові кришталево ясно, мов уламок льоду. Вона мусить піти. Просто зараз, поки це село не згоріло дотла через її присутність…