Невістка мовчки залишила на столі теку перед переїздом. Сюрприз, який чекав мене під обкладинкою, змусив мене розплакатися

— Так.

Ми сіли за стіл. Я поставила чашки, дістала вівсяне печиво — те, яке він любив ще з університету. Він узяв одне, поклав на блюдце, не відкусив.

— Ти знайшла теку, — сказав він. Не запитання.

— Знайшла.

— І рієлторці дзвонила.

— Дзвонила, — сказала я. — Спитала тільки: чи законно. Вона сказала — так.

Він кивнув. Подивився в чашку, потім підвів очі.

— Мені треба було розповісти раніше, — сказав він. — Я знаю.

— Альошо. Просто розкажи зараз.

І він розповів.

Рік із лишком тому знайшов квартиру в Зарічному районі. Новий будинок, другий поверх, дві кімнати, вікна у двір на клени.

Домовився з рієлторкою про розстрочку без банку, через агентство напряму. Забудовник погоджувався: фінальний платіж у серпні, ключі — у вересні.

— Навіщо тобі квартира в сусідньому місті? — спитала я.

Альоша підвів на мене очі.

— Для тебе.

Я не відразу зрозуміла. Тобто зрозуміла слова, але щось усередині не приймало їх.

— Як — для мене?

— Мам. — Він відклав печиво. — Ти живеш у цій старій панельній п’ятиповерхівці тридцять років. Стелі низькі. Труби щозими. Ліфта немає. І щоразу, коли я питаю, ти кажеш «нічого, нічого». Я хотів зробити тобі нормальну квартиру. Нормальну.

— Це дуже великі гроші.

— Я знаю, — сказав він спокійно. — Я порахував. Мені не шкода.

Я мовчала. Він теж. За вікном у дворі хтось почав ганяти м’яча — дитячий голос, радісний, весняний.

— Чому Зарічний? — спитала я.

Альоша ледь усміхнувся. Уперше за цю розмову.

— Ти пам’ятаєш, — сказав він, — два роки тому ми їхали з лікарні, після твого планового обстеження, і проїжджали повз? Ти подивилася у вікно й сказала: «Ось тут ми жили з татом». Майже собі під ніс.

Я подивилася на нього.

— Я не думала, що ти чув.

— Я чув усе. — Він нарешті взяв своє печиво й відкусив шматок. — Вулиця Паркова, чотири. Той самий квартал. Новий будинок — за сто метрів від того місця, де ви з татом винаймали кімнату в сімдесятих.

Я не відповіла…