Ніхто не вірив Ірині, але вона намагалася зупинити похорон учительки, почувши умовний стукіт із труни

Шість цвяхів. Згодом Ірина не раз згадувала, як рахувала довгі стрижні з широкими шляпками: могильник виймав їх із кишені брезентової куртки по одному, приміряючи до краю кришки. Перший цвях, біля ніг покійної, він забив двома короткими, діловими ударами. Закріпив другий кут узніжжя й попрямував до узголів’я.

Від старої берези, біля якої стояла Ірина, до могили було кроків із двадцять. Між ними — огорожа. Пробиратися ближче вона й не намагалася: однаково не дозволили б. Та й прийшла вона на цвинтар за Березівкою до Павла, свого чоловіка, а не сюди.

За тридцять років у дальньому цвинтарному кутку виросла ціла циганська вулиця: чорний мармур, золоті літери. Біля кожної плити — лавка, щоб посидіти, поговорити. Щонеділі Ірина розмовляла там із Павлом. Сьогодні принесла йому перші осінні яблука зі свого саду, червоні, смугасті. Але на головній алеї помітила людей біля свіжовикопаної ями, прочитала тимчасову табличку — «Мельник Світлана Петрівна» — і піти вже не змогла.

Два тижні тому Ірині передали, що Світлана Петрівна більше не хоче з нею бачитися. А вчора вранці, даючи решту, сусідка родини Мельників, продавчиня сільського магазину, кинула, навіть не підвівши очей:

— Ірино, ти чула? Наша вчителька померла. Уві сні. Серце не витримало.

З рештою в руці Ірина вийшла до старого синього позашляховика, у багажнику якого возила верстак. Сіла за кермо. Майже годину так і просиділа з незаведеним мотором, без сліз. Плакати вона не вміла з дитинства: батько твердив, що циганка, яка ллє сльози при людях, продає своє горе. Своїм Ірина не торгувала — сиділа мовчки.

Тепер із її місця біля берези було видно дві табуретки на самому краю ями, а на них — труну в темно-вишневому оксамиті. Люди по черзі підходили до неї. Висока світловолоса невістка, вся в чорному — сукня, рукавички, темні окуляри, — тримала чоловіка під руку. Лише придивившись, Ірина впізнала Віктора. Років п’ять тому, коли вони бачилися востаннє, він був веселіший, легший. Тепер обличчя в нього було таке, ніби удар уже припав, а зрозуміти, звідки саме, він іще не встиг.

Після відспівування в каплиці довго прощатися не стали: біля могили обмежилися короткою молитвою. Невістка квапила могильників — люди, мовляв, мерзнуть, вітер. І справді, перший вересневий холод ганяв алеєю сухе березове листя, смикав стрічки вінків. «Дорогій мамі й свекрусі». «Від колективу Березівської школи». «Від ТОВ “Сади Мельник”».

Кришка лягла на місце. З кишені з’явилися цвяхи. Два вже були забиті, а перед третім настала коротка пауза — і в цю мить стих вітер. Тоді Ірина й почула приглушені удари: тук-тук-тук… тук-тук. Ніби до товстої дошки приставили подушку й крізь неї постукали кісточками пальців.

За іншого ритму вона могла б вирішити, що їй почулося. Цей сплутати було неможливо.

Три. Пауза. Два.

Молоток знову пішов угору. Як Ірина дісталася до огорожі, як перелізла через неї, роздерши поділ об гостру піку, як бігла поміж могил і збила вазу з айстрами, у пам’яті не лишилося. Лишився крик — спершу одне слово циганською, потім російською:

— Стій! Стій, не бий!

Біля ями до неї обернулися. Могильник опустив руку; у його погляді було те саме вираження, з яким зустрічають п’яного, що надумав прорватися до зачиненого магазину. Добігши, Ірина зупинилася за два кроки від труни й ніяк не могла відсапатися.

Невістка зняла окуляри. Очі під ними виявилися світлими аж до прозорості, і щось майнуло в них — швидко, незрозуміло Ірині.

— Вона жива, — вимовила Ірина. — Звідти стукають. Вона подає мені знак.

На чийсь переляканий зітх відгукнувся нервовий смішок.

— Нехай її виведуть, — рівно промовила невістка. — Вікторе, розпорядися, щоб її прибрали.

Віктор не відводив від Ірини погляду. Було видно, що впізнав, але нічого не сказав.

Ніколи раніше Ірина ні перед ким не ставала навколішки. Ні перед батьком, ні перед Павлом, ні навіть перед міліціонерами, які приїздили в дев’яності до селища шукати циганське золото, якого там не було. Тепер вона опустилася в глину біля краю могили — у довгій спідниці, у старій бордовій хустці з китицями — й обхопила Вікторову руку.

— Вікторе, згадай мене. Це я, Ірина. Прошу тебе, підніми кришку. Хочеш — дім тобі віддам. Хочеш, я тобі життя віддам? Тільки відкрий!

— Це та циганка, що обкрадала маму! — Невістка підвищила голос, звертаючись уже до всіх. — Я два тижні тому прогнала її з двору. От і з’явилася виставу розігрувати. Їй потрібні гроші! Невже ви не бачите?…