Ніхто не вірив Ірині, але вона намагалася зупинити похорон учительки, почувши умовний стукіт із труни

Ірина шкірою відчувала спрямовані згори погляди: на брудну спідницю, на золоті сережки, на хустку. Чоловік із натовпу вже ступив уперед, збираючись узяти її під лікоть. Літня жінка в сірому пальті — здається, колишня шкільна завучка — покрутила пальцем біля скроні й відвернулася.

— Це вона мені стукає, — повторила Ірина, тримаючи його руку. — Три й два. Чуєш, три й два! Вікторе, цього знаку вона сама навчила мене сорок років тому. Кого завгодно спитай. Ми так одна одній стукаємо.

Раптом біля могили стало тихо, і кришка знову озвалася зсередини: тук, тук, тук, тук, тук. Цього разу звук дійшов до кожного.

Молоток випав у могильника просто в яму. Завучка скрикнула, хапаючись за горло. Невістка відступила, розчавивши підбором ялинову гілочку.

— Дерево розсихається, — сказала вона. — На вітрі дошки можуть так звучати. Нічого незвичайного.

Вивільнивши руку, Віктор подивився на труну, потім на дружину й знову на труну.

— Знімайте кришку, — звелів він могильникові зірваним голосом. — Ви чули? Відкривайте!

Той не ворухнувся. Обидва цвяхи біля ніг були забиті по самі шляпки. Ірина встала й мовчки зняла з плеча полотняну сумку. Вона всюди носила її з собою, як інші жінки гаманець. Серед речей знайшлися звичайні слюсарські кліщі; роки роботи вигладили їхні ручки.

Підчепивши першу шляпку, Ірина вперлася коліном у табуретку й потягла. Із скрипом, як хворий зуб, цвях вийшов із дерева. З другим упоратися виявилося простіше. За кришку взялися вже вдвох — Віктор і могильник.

Під нею лежала Світлана Петрівна. Білий комірець темнів на темно-синій сукні — тій самій, яку вчителька незмінно вдягала на 1 вересня. Складені на грудях руки розійшлися: права зісковзнула набік. Пальці на ній лишилися зігнутими, ніби збиралися постукати у двері; кісточки були обдерті.

Сірі губи, таке саме обличчя, заплющені очі. Але тканина над грудьми ледь піднялася. Раз. Після довгого, страшного проміжку — ще раз.

— Швидше викликайте швидку! — сказала Ірина.

Хтось уже набирав номер, хтось плакав. Молодий рудобородий батюшка розгублено хрестився:

— Господи, Господи, Господи!

Віктор упав навколішки, взяв матір за руку. Заговорив швидко, так нерозбірливо, як говорять із малою дитиною. Поруч лишалася Ірина з кліщами. Тільки стежила вона тепер за невісткою.

Та, знову в окулярах, стояла сама біля чужої огорожі. Ні до кого не підійшла. Коли вона діставала з сумочки телефон, чорні рукавички не виказали ані найменшого тремтіння.

Швидкій із Кам’янки знадобилося двадцять п’ять хвилин. Пізніше Ірина могла пригадати кожну секунду цих двадцяти п’яти хвилин. Перекладати Світлану Петрівну боялися, щоб не зашкодити їй. Віктор зняв куртку, укрив матері ноги. Подушечка з атласу під її головою була тонка, як аркуш паперу, і Ірина підклала поверх неї свою хустку, складену в кілька разів.

Воду приніс із каплиці батюшка — цілу пляшку. Поїти жінку було не можна; Ірина лише зволожила їй губи мокрим кутиком тієї ж хустки. Поміж могилами зібралися невеликі гуртки людей. Перемовлялися впівголоса, розходитися ніхто не збирався.

Невістку звали Оксана. Вона все ще трималася біля огорожі, відвернувшись, уривчасто говорила в телефон. До Ірини раз долетіло:

— Так, зараз… Ні, поки не знаю. Приїжджай.

Закінчивши дзвінок, Оксана підійшла до чоловіка, торкнулася долонею його плеча.

— Вікторе, це летаргія, я про неї читала, — м’яко сказала вона. — У людей із хворим серцем таке трапляється. Лікар помилився, судитимешся з ним. Найважливіше — мама жива. Ми встигли вчасно.

Ірина відзначила це «ми», але заперечувати не стала.

Із швидкої вийшли двоє: сивовусий літній фельдшер і молода дівчина, що несла валізку. Побачивши труну, дівчина зблідла й на мить завмерла. Фельдшер же відразу опустився до Світлани Петрівни, вислухав її, порахував пульс. Посвітивши в очі ліхтариком, вилаявся крізь зуби й розпорядився, що помічниці принести.

Хвилин за десять Світлана Петрівна вже була на ношах, із крапельницею та кисневою маскою. Віктор поїхав разом із матір’ю; слідом білою машиною рушила Оксана.

Ірина лишилася біля спорожнілої труни, усе ще стискаючи кліщі. До неї наблизився могильник, який забивав цвяхи. Очей він не підводив.

— Слухай… Я ж не знав.

— Та ніхто не знав.

— А ти звідки знала?

Вона подивилася на нього. Нічим не примітний чоловік, років під п’ятдесят. Вітер розчервонив йому руки; старе татуювання на пальцях стерлося так, що вже не розібрати…