Ніхто не вірив Ірині, але вона намагалася зупинити похорон учительки, почувши умовний стукіт із труни

— Вона сама мені сказала, — відповіла Ірина й попрямувала до свого позашляховика.

У районній лікарні Кам’янки Світлану Петрівну відразу забрали до реанімації. За нею пішов Віктор і більше не з’являвся, а Ірині далі приймального покою пройти не дозволили. Коридором повз неї, не повернувши голови, пройшла Оксана. За хвилину підійшов молодий охоронець у чорній формі.

— Тут не можна перебувати стороннім.

— Я їй не стороння.

— Ви з родичів?

Ірина не відповіла. Хлопець зітхнув.

— Жінко, не треба так. Мені дали розпорядження. Будь ласка, вийдіть надвір, не змушуйте мене.

Біля входу, під старим каштаном, знайшлася лавка. Ірина сіла; довкола на асфальт падали зелені колючі кульки. Із сумки вона дістала яблуко, призначене Павлові, покрутила в долонях. Їсти не стала.

Сонце встигло сховатися за лікарняним дахом. Люди йшли повз, санітарки виходили покурити. Хлопчисько на самокаті промчав через калюжу, додавши бризок на її забруднену спідницю. Ірина не ворухнулася. Думала про льох.

То була перша зима після того, як її табір остаточно осів біля залізниці за Кам’янкою. Ірині виповнилося дванадцять. Жили в покинутих будинках колишнього радгоспного селища. Батько й дядьки, котлярі, їздили навколишніми селами, лудили самовари, молочні бідони, тази для варення, столовські казани. Жінки торгували хустками по дворах і ворожили. Вчити дітей ніхто не збирався — вважали це непотрібним.

У Березівку тоді приїхала нова вчителька. Пізніше Ірина дізналася, що Світлані Петрівні було лише тридцять років. Із обласного центру вона привезла маленького сина, чоловіка з нею не було. Оселилася в шкільному будиночку й уже в перший тиждень прийшла до циганського селища сама, із зошитами в сумці.

На ґанок до неї вийшов Іринин батько. Довго, без жодного заперечення слухав: учитися дітям належить за законом, лишати їх без школи не можна, і, якщо буде потрібно, вчителька сама приходитиме займатися. Потім відповів:

— Іди додому, вчителько. Що треба нашим дітям, ми й без тебе знаємо.

Вона пішла. За три дні повернулася.

У січні батько послав Ірину в сусіднє село віднести вилуджений таз. У хуртовину, серед темряви, дівчинка збилася з дороги й вирішила зрізати шлях пустирем за старою фермою. Сніг приховував яму — льох колишньої колгоспної овочебази. Дах звідти давно розібрали на дошки.

Разом із тазом Ірина впала вниз, на глибину вдвічі більшу за власний зріст. Ударилася головою й знепритомніла. Отямившись, побачила над собою квадрат чорного неба з кружлянням снігу. Від холоду рук вона вже не відчувала. Кликала, доки не зник голос, але ніхто не озвався: шукати її тут нікому й на думку не спадало.

Сон уже долав її, коли згори долинули кроки. Хтось гукав її на ім’я. Учителька.

Лише потім Ірина дізналася, що Світлана Петрівна поверталася із селища, де знову нікого не переконала. Дорогою їй трапився батько дівчинки — метався з ліхтарем, розшукуючи доньку. Вони розділилися: він лишився шукати вздовж дороги, а вона звернула на пустир.

— Ірино! Озвися, ти тут? Чуєш мене?

У відповідь із розтуленого рота виривався лише сип. Поруч лежав мідний таз, вилуджений батьком. Намацавши його, дівчинка знайшла єдиний спосіб відповісти: вдарила каменем. Раз. Ще раз. Третій.

Кроки припинилися.

— Ірино, якщо це ти, постукай ще!

Цього разу вийшло лише два удари. На третій сил уже не вистачило.

Світлана Петрівна витягла її сама: ні драбини, ні мотузки в неї не було. Як зуміла — Ірина так до ладу й не дізналася. Здається, спустила зняте пальто, прив’язавши шарф до рукава. Здається, після цього пів року лікувала руки — пошкодила нігті об краї льоху. Сама Ірина нічого такого не пам’ятала.

У пам’яті збереглося інше: тепле пальто, у яке її загорнули, і вчителька, що несе її через пустир. Важку дванадцятирічну дівчинку вона тримала на руках і, задихаючись, казала:

— Якщо знову загубишся, запам’ятай, як треба стукати. Спершу три удари, зачекай трохи й іще два. Три й два. Так стукають тільки свої. Я почую. Я завжди почую. Зрозуміла?

Тієї весни батько все-таки дозволив доньці вчитися — не відразу, неохоче. Щоб надолужити згаяне, Ірина три роки ходила вечорами до будиночка при школі на окремі заняття. П’ятирічний Віктор крутився тут же, заважав; вона показувала йому, як складати будиночки із сірників.

Потім було заміжжя: доросла Ірина вийшла за Павла, котляра із сусіднього табору, народила сина. Але й дорослою часто навідувала Світлану Петрівну. За всі сорок років жодного разу не подзвонила в дзвінок, не стала гукати від хвіртки. Підходила до кухонного вікна й торкалася шибки кісточками пальців: три удари, пауза, два. У відповідь незмінно з’являлася вчителька — визирала з усмішкою…