Нова медсестра викликала в колег глузування, але вчинок пораненого солдата змусив усіх замовкнути

— тихо спитала вона, кивнувши на його стиснуту руку.

Поранений не відповів.

Вона не стала наполягати.

— Тримайте, — сказала вона. — Якщо допомагає — тримайте.

Його пальці ледь помітно здригнулися.

— Він лишився там, — прошепотів хлопець.

Альона не сказала: «Усе буде добре». Не стала обіцяти того, чого не знала. Вона просто відповіла тихо й твердо:

— Зараз ви тут. Отже, ми зробимо все, щоб ви витримали цю ніч.

Хлопець заплющив очі.

По його щоці скотилася одна сльоза.

Орлов, який стояв біля столу, на секунду відвернувся. Не тому, що хотів сховатися від чужого болю. Просто в цю мить він зрозумів: в Альоні не було холодності. У ній була така обережність до людської біди, яку неможливо зіграти.

Коли обох поранених нарешті розмістили, відділення почало поволі стихати.

Орлов вийшов у коридор, зняв рукавички й довго стояв біля стіни, дивлячись перед собою. Савін сів на край стільця біля поста і вперше за зміну не потягнувся до телефона. Бєлов заповнював папери повільніше, ніж зазвичай, ніби кожен рядок треба було спершу пропустити крізь себе…