Новенького зустріли грубо, та невдовзі в’язні зрозуміли, що дуже в ньому помилилися
Барон тримав третій барак уже четвертий рік. Високий, жилистий, із важким поглядом і руками, вкритими татуюваннями, він сидів давно й звик підніматися нагору всюди, куди його переводили. Сила в нього була, гроші теж, але головним лишалися зв’язки. На зоні зв’язки важать більше за кулаки. Кулак діє один раз, а правильно передане слово може відчинити двері, зупинити перевірку, прибрати людину з етапу або, навпаки, відправити її туди, звідки вона не повернеться.
Права рука Барона, Остап Поліщук на кличку Дід, зустрів мене вже в перший обід. Дідом його називали не за вік: йому було менше п’ятдесяти. Просто посивів рано, ходив із кам’яним обличчям і говорив так, ніби кожне слово в нього пахло погрозою. Саме він займався тим, що в бараці називали вихованням новачків.
Коли я підійшов із тацею до вільного місця, Дід мовчки зняв із неї мою миску, поніс її Баронові й поставив перед ним. Той подивився спершу на баланду, потім на мене, сказав щось своїм — і довкола заворушився сміх. Потім Барон підвівся. Неквапно, з лінощами людини, якій нікуди поспішати, бо все одно всі чекають лише його руху.
Він підійшов, узяв миску й перекинув її мені на голову.
Двадцять років служби вчать не відповідати в першу секунду. Перша секунда належить не тобі — вона належить спостереженню. Людина, яка вдарила першою, майже завжди показує більше, ніж хотіла. Вона показує, хто поруч із нею, хто відводить погляд, хто радіє, хто боїться, хто записує все очима й мовчить.
Я мовчав. Зняв із обличчя капусту. Сказав свою фразу про тепло.
Барон засміявся, а разом із ним засміялася їдальня. Він прийняв мій спокій за слабкість. Це була його перша помилка. Не найбільша, але з неї почався весь ланцюг.
Увечері я лежав на верхній шконці й слухав барак. Вісімдесят людей сплять по-різному: хтось хропе, хтось кашляє, хтось говорить уві сні, хтось тихо плаче в подушку, сподіваючись, що сусід не почує. Над головою тягнулися тріщини, схожі на карту невідомої місцевості. Я дивився на них і думав, скільки років доведеться провести тут, якщо Куратор не знайде потрібної нитки.
Після відбою, коли барак притих, біля вікна заговорили двоє. Голос Діда я вже розрізняв. Другий належав молодому хлопцеві, майже підлітку.
— Із карантину скоро одного переведуть, — тихо говорив Дід. — Свідок у старій справі Тараса. Його далі повезуть на перегляд. Барон сказав: до суду він доїхати не має.
Молодий голос відповів майже нечутно:
— А як?
— Як вирішать. Упав. Захворів. Побився. Тут усяке трапляється.
Я лежав із заплющеними очима й слухав, як десь під ребрами повільно збирається холод. Я ще не знав імені того свідка. Не знав, хто такий Тарас. Але зрозумів головне: у колонії готували вбивство, і люди, які вважали мене кумедним слабаком, були частиною цього плану…
