ОДНА ФРАЗА старої обернулася для МАЖОРІВ найжорстокішим випробуванням у їхньому ситому житті

Ранок ударив не світлом, а чоботом по брезенту. Глухий звук вирвав їх із тяжкого забуття. За ніч сарай вистиг так, що дихання білими клубами зависало перед обличчям. Солома відсиріла, ватяні куртки напиталися вологою й стали схожі на крижані панцирі.

Назар спробував сісти й ледь не скрикнув. Здавалося, тіло вночі розібрали по кістках і склали назад неправильно. Спина не розгиналася, плечі палали, кисті розпухли. На долонях лопнуті мозолі вкрилися жорсткою кіркою, але варто було зігнути пальці, як шкіра знову тягнула болем.

Остап сидів у кутку, обхопивши коліна. Обличчя його осунулося за одну ніч, під очима залягли тіні. Він дивився перед собою, ніби ще намагався зрозуміти, як світ міг так раптово перестати його слухатися. Годинник лишився на дні болота, але разом із ним ніби потонула й та впевненість, на якій трималася вся його колишня постава.

Брезент відкинувся. У прорізі стояв Гнат із бляшаним відром, від якого здіймалася слабка пара.

— Підйом, панове. П’ятнадцять хвилин на сніданок і нужду. Потім робота. Хто гальмує — без пайка.

Він поставив відро біля входу й пішов. Усередині виявилася гаряча вода з листям якоїсь лісової трави. Ні чаю, ні цукру — лише тепло. Але тепер навіть це здавалося даром. Мирон першим припав до краю, обпік потріскані губи, передав Назарові. Вони пили по черзі, жадібно, мовчки, відчуваючи, як слабке тепло на мить розтискає шлунок.

За двадцять хвилин вони знову стояли на вирубці. Пила, кинута ввечері, вкрилася тонким інеєм. Остап підійшов до неї, подивився на свої руки — брудні, з почорнілими нігтями, у кривавих саднах. Йому здавалося дивним, що це справді його руки: ті самі, що недавно ліниво тримали келих, клацали запальничкою, поправляли ланцюг на грудях. Тепер вони виглядали чужими й безпорадними. Коли він зімкнув пальці на руків’ї, з горла вирвався стиснений звук. Назар узявся з другого боку.

Вжик. Вжик. Вжик.

Цей звук став мірою часу. Хвилини й години злилися в один тупий ритм. Ліс ламав їх не кулаками, а повторенням, тягарем, холодом, необхідністю робити рух знову й знову, навіть коли тіло вже не вірить, що зможе.

До полудня їхня маленька міська ієрархія розсипалася остаточно. Остап більше не був ватажком. Його погрози, звичка командувати й дивитися згори тут нічого не давали. Коли пила знову заклинила, Назар кинув ручку й зірвався:

— Та тягни ж ти нормально! Ми так до темряви один стовбур мучитимемо!

Остап підвів на нього каламутний погляд. Ще тиждень тому він ударив би за такі слова. Тепер у нього не було сил навіть на лють.

— Заткнися, — прохрипів він. — Просто пиляй.

Вони ненавиділи тієї хвилини одне одного майже сильніше, ніж своїх викрадачів. Спільне лихо не зблизило їх; воно витягало назовні все дрібне, боягузливе й жадібне, що раніше ховалося під дорогим одягом і галасливою дружбою. Їм не було чим прикритися одне від одного: ні жартами, ні музикою, ні показною щедрістю. Кожен бачив слабкість іншого і від того ще гостріше відчував власну…