ОДНА ФРАЗА старої обернулася для МАЖОРІВ найжорстокішим випробуванням у їхньому ситому житті

Ближче до вечора на ділянку вийшов Левко. Він ішов не поспішаючи, і важкі чоботи майже не звучали на килимі з хвої та тирси. На грудях у нього бовталася відеокамера. Побачивши її, Остап здригнувся сильніше, ніж якби побачив рушницю.

Левко зупинився перед ними, відкинув екран, натиснув кнопку. Червоний вогник засвітився, і об’єктив уставився на брудні обличчя, опухлі руки, мокрі ватяні куртки.

— Дивіться сюди, робітнички, — сказав він неголосно. — Нехай ваші колишні знайомі помилуються.

Остап спробував відвернутися, прикрити обличчя плечем, але Левко коротко наказав:

— В об’єктив.

Остап повільно повернув голову. У його погляді змішалися ненависть, сором і безсилля.

— Ось вони, ті, хто вважав себе вищими за інших, — промовив Левко вже для камери. — Ще вчора думали, що хліб з’являється сам, люди потрібні тільки для прислуги, а дорога належить тому, в кого машина дорожча. Подивіться на руки. На очі. Ліс швидко знімає зайву пиху. Без чужих грошей, без прізвищ, без блискучого заліза лишаються звичайні перелякані хлопчиська, які й колоду розпиляти не можуть без сліз.

Він повернув об’єктив на Мирона. Той біля сусіднього стовбура намагався витягти сокиру, що застрягла в сирій деревині, і розмазував брудним рукавом шмарклі й сльози.

— Тут платять не купюрами. Тут платять мозолем, потом і терпінням. Запам’ятають вони цей урок надовго, якщо до кінця сезону дотягнуть.

Левко вимкнув запис і пішов, нічого більше не сказавши. Але після його відходу стало гірше, ніж після ударів. Плівка перетворювала їхнє приниження на щось невідворотне. Якщо її колись побачать ті, хто знав їх колишніми, від їхньої колишньої влади не лишиться навіть тіні. Вони вперше зрозуміли, що ганьба може бути не гучною, а тихою: маленький червоний вогник, кілька хвилин запису — і вся колишня маска падає безповоротно.

П’ята доба стала для Назара переломною. Тіло вже жило на одному болю, але розум чіплявся за думку: треба тікати. Десь за стіною лісу існували гаряча вода, світло, м’яке ліжко, люди, які знають його ім’я. Йому здавалося, що якщо вибрати правильний напрямок, він неодмінно вийде до траси. Міська звичка вірити в найближче перехрестя й випадкову машину трималася в ньому сильніше за страх.

План виник удень, майже випадково. Небо затягло низькими хмарами, почав сипати дрібний колючий дощ. Бригада вантажила колоди на лісовоз; шум мотора заглушав усе довкола. Павло, який мав наглядати за ними, відволікся, допомагаючи чіпляти трос.

Назар кинув пилу.

— Ти куди? — хрипко спитав Остап.

— По нужді, — швидко відповів Назар і відвів очі.

Він зробив кілька кроків до підліску. Ніхто не зупинив його. Лісоруби знали: тікати тут нікуди. Назар іще не знав…