ОДНА ФРАЗА старої обернулася для МАЖОРІВ найжорстокішим випробуванням у їхньому ситому житті

Надвечір вони розпиляли менше половини того, що їм веліли. Коли Гнат нарешті кинув коротке «шабаш», Назар просто опустився на мокрий мох, не думаючи, що сирість одразу полізе крізь штани. Остап випустив пилу, і його пальці ще довго лишалися скорченими, ніби ручка все ще була в них. Мирон стояв біля поваленого дерева з сокирою в руках і дивився кудись повз людей, повз ліс.

На місці, де стояв їхній позашляховик, лишилися тільки глибокі сліди шин. Машини не було. Її вже відвели кудись у ліс — розібрати, сховати, продати частинами, знищити слід. Назар дивився на порожню колію й розумів: останній міст до колишнього життя згорів без диму й гучних слів.

Ночувати їх привели до старого сараю без вікон. Замість дверей висів важкий шмат брезенту. Усередині пахло сирою землею, мишами й гнилою соломою. Темрява була майже щільною: у ній не розрізнялися кути, і здавалося, що стіни стоять зовсім близько, тиснуть на плечі. Семен приніс алюмінієву миску — одну на трьох. У ній хлюпалася рідка сіра юшка з рідкими волокнами м’яса. Поруч лягли три дерев’яні ложки й черствий шматок хліба.

— Їжте. Завтра зі світанком на ділянку. Запізнитеся — пайку уріжу.

Він пішов до вагончика, звідки тягло смаженою картоплею, димом печі й глухим чоловічим сміхом. Троє лишилися перед мискою. Ще недавно вони могли гидливо відсунути дорогий обід, якщо соус здавався невдалим. Тепер Остап першим опустився навколішки в багнюку, зачерпнув холонучу перловку й відправив до рота. Він жував повільно, дивлячись у землю, і по його щоці, лишаючи чисту доріжку на бруді, скотилася сльоза. Назар і Мирон кинулися їсти слідом, давлячись хлібом і боячись загубити бодай крихту.

Потім вони залізли в сарай, лягли на злежану солому й притиснулися один до одного, як тварини, яким треба пережити ніч. Жодних матраців, жодних ковдр. Лише земля під боком, запах сирості й біль у кожному м’язі. Ще вранці таке сусідство здалося б їм огидним, але тепер чуже тепло стало важливішим за бридливість, а сором — розкішшю, на яку не лишилося сил.

Зовні біля вогнища сидів Левко. Полум’я кидало тіні на його обличчя, роблячи шрам глибшим і темнішим. На грудях у нього висіла Миронова відеокамера. Він підняв її, відкинув маленький екран і натиснув кнопку запису. Червоний вогник засвітився в сутінках. Об’єктив повернувся до чорного провалля сараю, де троє міських розбещених хлопців тремтіли від холоду й тихо стогнали уві сні.

Стара не чаклувала й не проклинала. Ліс просто почав робити те, що завжди робив із тими, хто приходив до нього з порожньою зухвалістю: стелив жорстко, вкривав холодно й учив без пощади…