ОДНА ФРАЗА старої обернулася для МАЖОРІВ найжорстокішим випробуванням у їхньому ситому житті

Він просидів так кілька годин. Сон навалювався липкою темрявою, обіцяв спокій і тепло, але якась остання жива частина всередині знала: заснеш — більше не встанеш. Назар бив себе долонями по обличчю, ворушив пальцями, намагався підвестися, але ноги не слухалися. Зуби цокотіли так сильно, що боліли щелепи.

Раптом удалині блимнув жовтий вогник. Спершу Назар вирішив, що йому мариться. Вогник зник, з’явився знову, став яскравішим. Вузький промінь ліхтаря прорізав темряву, зашурхотіли гілки під важкими кроками. Назар хотів закричати, але з горла вийшов лише хрип.

Промінь ударив йому в обличчя. Він заплющився й підняв руки, чекаючи удару. Був певен: за втечу його зараз уб’ють і залишать тут.

— Нагулявся? — спитав знайомий тихий голос.

Перед ним стояв Семен. Довготелесий лісоруб не був захеканим, не виглядав утомленим, на одязі майже не було багнюки. Він не гнався за Назаром. Просто йшов по сліду, як людина, що знає: підранок далеко не втече. Семен вимкнув ліхтар, клацнув запальничкою, закурив. Червоний вогник сигарети повільно рухався в темряві.

Назар дивився на нього знизу вгору. У цю мить суворий неголений чолов’яга здавався йому єдиним порятунком на землі. Він заплакав — голосно, негарно, захлинаючись, розмазуючи по обличчю багнюку й сльози.

— Не залишайте мене тут, — бурмотів він, намагаючись повзти до Семена навколішки. — Я більше не буду. Буду працювати. Усе буду робити. Тільки заберіть. Я помру тут. Будь ласка.

Семен докурив, кинув недопалок у мох і розтер чоботом.

— Вставай.

Він не став бити, не став читати нотацій. Ліс уже зробив усе потрібне. Назар спробував підвестися, але нога без чобота підломилася. Семен підхопив його за комір ватяної куртки, поставив на ноги, перекинув його руку собі через плече й повів назад.

Зворотний шлях виявився коротшим, ніби Семен і справді йшов власною кімнатою. Коли вони вийшли до стоянки, біля вогнища сиділи Остап і Мирон. У руках вони тримали кухлі з окропом. Побачивши Назара, ніхто не кинувся до нього, не спитав, чи він живий. Вони просто дивилися на його мокру ногу, на тремтяче тіло й розуміли те саме, що зрозумів він у болоті.

Виходу немає.

Левко сидів на колоді по той бік вогню й стругав дерев’яшку ножем.

— Видай йому чоботи й тканинні онучі, — сказав він Семенові. — Завтра пилятимуть подвійну норму.

Назар навіть не здригнувся. Йому було байдуже, скільки пиляти. Головне — вогонь. Головне — люди поруч. Тієї ночі він спав, як провалений у яму, не відчуваючи ні холоду, ні болю. Вранці він не розповів докладно, що бачив і чого боявся. Та й розповідати було нічого: Остап і Мирон усе зрозуміли з його обличчя, з того, як він здригався від тіні біля входу, як дивився на ліс уже не з ненавистю, а з покірним жахом. У ньому померла остання надія на колишній світ, а разом із нею помер і той Назар, який думав, що досить просто побігти…