ОДНА ФРАЗА старої обернулася для МАЖОРІВ найжорстокішим випробуванням у їхньому ситому житті

Щойно кущі сховали його від ділянки, Назар зірвався. Він біг незграбно, спотикаючись у чоботях не за розміром, чіпляючись полами важкої ватяної куртки за гілки. Сухі сучки шмагали по обличчю, лишали подряпини, але він майже не відчував болю. У крові шумів адреналін, у голові билася одна думка: вийшло.

Хвилин за п’ятнадцять він зупинився, зігнувшись і хапаючи ротом холодне повітря. За спиною була лише глуха стіна дерев. Ні голосів, ні мотора, ні дзвону пил. Він усміхнувся пересохлими губами. Йому здавалося, він обдурив їх усіх.

Він пішов далі, намагаючись триматися одного напрямку. Але ліс не знає прямих ліній. Земля ставала дедалі м’якшою, мох пружинив під ногами, коріння виповзало з ґрунту, мов чорні змії. Кожна купина обманювала, кожен кущ змушував обходити, і непомітно його шлях почав петляти. Назар намагався запам’ятовувати прикмети — роздвоєну сосну, повалений стовбур, пляму білого лишайника, — але за кілька хвилин усе повторювалося в іншому поєднанні, і пам’ять перетворювалася на знущання.

За годину впевненість почала танути. Небо було рівно-сіре, без сонця, без натяку на сторону світу. Дерева здавалися однаковими. Однаковий мох, однакові стовбури, однакові повалені сосни. Назар пришвидшив крок, майже побіг, але страх уже гнав його не вперед, а в хаос.

Права нога раптом пішла під мох. Крижана чорна вода миттю залила чобіт. Назар скрикнув, рвонувся назад, але торф’яна жижа тримала міцно. Він смикнувся всім тілом, упав на спину в багнюку й із чваканням витяг ногу. Чобіт лишився в болоті.

Він підвівся в одній мокрій шкарпетці. Довкола густішали сутінки. У лісі темніло не поступово, а ніби хтось опускав на світ важке покривало. Дерева, ще недавно помітні в глибині, стали чорними силуетами. Разом із темрявою прийшов справжній страх — не міський, де можна покликати, сховатися, дочекатися допомоги, а давній, звірячий, від якого холонуть нутрощі.

Десь тріснула гілка. Назар завмер, перестав дихати. Йому здавалося, що за стовбурами ворушаться очі. Уява підсовувала вовків, ведмедя, кабанів, усе, що може вийти з темряви без попередження. Мокра нога швидко німіла. Ватяна куртка відсиріла наскрізь, холод упивався під ребра.

Він сів біля коріння великої сосни й обхопив себе руками.

— Допоможіть, — прошепотів він. — Будь ласка.

Ліс не відповів. Для нього Назар не був ні сином багатих людей, ні молодим чоловіком, ні втікачем. Він був теплим тілом, яке може вистигнути, впасти й стати частиною мокрого моху. У цій думці не було жорстокості, лише байдужа простота. Саме вона лякала найдужче: у місті його могли ненавидіти, заздрити йому, боятися його, а тут він уперше виявився нікому не потрібним…