Однокласники вважали мій шлюб черговою невдачею, але на зустрічі випускників усе змінилося

— Вам не страшно? Ви зовсім мене не знаєте. А раптом я обманюю вас або виявлюся поганою людиною?

Легка усмішка пом’якшила його напружене обличчя. Він нагадав, що в нього немає ні статків, ні власного дому: сирота з маленькою зарплатою і знімною квартирою — не найкраща здобич для мисливиці за чужими грошима. Якщо ж я вирішила зіграти на його почуттях, то, за його словами, зовсім не схожа на людину, здатну на таке.

Це несподівано заспокоїло мене. Моя крамничка теж ледь дозволяла зводити кінці з кінцями. Виходило, що обманювати одне одного нам не було в чому: двоє небагатих людей, яким нічого ділити. І все-таки його згода лишалася незрозумілою.

— Чому ви готові на це? Лише тому, що родичі теж кваплять вас? Ви могли б знайти жінку набагато кращу за мене.

Богдан відвернувся до вікна й запитав, чи вірю я в кохання. Колись вірила, відповіла я, але тепер уже не знала. Він зізнався, що й сам раніше вірив. Жінки, з якими він зустрічався, цікавилися передусім його заробітком і посадою. Їм було байдуже, яка він людина; заради власної вигоди вони легко вдавали й говорили неправду.

— Ви ж були зі мною відверті, — вів далі він. — Ви прямо сказали, що шукаєте чоловіка заради мами. Причина божевільна, але в ній є любов доньки. Я це поважаю. Краще одружитися з жінкою, яка любить матір і поки що не любить мене, ніж із тією, що клянеться в почуттях, а думає тільки про гроші.

У нього була одна умова. Наш шлюб не буде лише виставою для Лідії Степанівни. Ми станемо жити разом, як справжнє подружжя, удвох дбатимемо про маму й дамо одне одному можливість пізнати одне одного. Я вперше замислилася не тільки про мамине бажання, а й про те, що станеться після весілля. Богдан пропонував не послугу на кілька днів, а серйозне зобов’язання.

Він не вражав зовнішньою красою, зате в його погляді відчувалися надійність і щирість. Якщо ця людина зважилася повірити мені, я теж могла ризикнути.

— Я згодна. Ми постараємося стати сім’єю.

Богдан усміхнувся й запитав, чи їдемо ми тепер знайомитися з мамою. Але мені хотілося довести почате до кінця. Я не могла знову прийти до Лідії Степанівни з обіцянкою, яку ще можна скасувати. Я хотіла покласти перед нею свідоцтво й упевнено сказати: «Це мій чоловік».

— Спершу поїдемо до служби реєстрації шлюбів.

Він трохи здивувався моїй рішучості, але погодився. Була неділя, і я сумнівалася, що нас десь приймуть. Богдан відповів, що знає одну чергову службу й людей, які зможуть нам допомогти. Комусь зателефонувавши, він підтвердив, що на нас уже чекають. Ми вийшли з «Тихого саду», а мені все ще здавалося, що те, що відбувається, сниться. Усього годину тому я не знала цієї людини, а тепер їхала ставати його дружиною.

Біля тротуару на нас чекав старий автомобіль із вицвілою фарбою та іржею на кузові. Богдан відчинив переді мною пасажирські дверцята. Двигун завівся з гучним деренчанням, таким буденним і справжнім, що від нього ця дивна затія стала ще неймовірнішою. Я нерішуче сіла. Богдан вів обережно, ми майже не розмовляли, і всю дорогу я намагалася усвідомити, що добровільно їду на реєстрацію шлюбу з людиною, яку знаю одну годину.

Бічні двері районної служби реєстрації справді виявилися відчиненими. Усередині на нас чекала сувора жінка середніх років в окулярах. Вона звірила паспорти, підсунула спільну заяву й сухо запитала, чи добре ми подумали. Ручка тремтіла в мене між пальцями. Я написала: «Оксана Павлівна Бондаренко». Поруч Богдан швидко й розбірливо вивів: «Богдан Олегович Кравченко». Я бачила його справжнє ім’я і впевнений почерк, але все інше, як і раніше, знала лише з його слів.

Коли працівниця запитала, чи є наше рішення вільним, взаємним і обдуманим, у мене перехопило подих. Чи було воно вільним, якщо мною керував страх за маму? Я подивилася на Богдана. Він зустрів мій погляд спокійно й упевнено, ніби без слів обіцяв, що не відступить, а потім ледь помітно кивнув.

— Так, — сказала я і сама здивувалася твердості свого голосу.

— Так, — одразу відповів Богдан.

Печатка опустилася на папір із коротким сухим клацанням. Нам простягнули свідоцтво про шлюб і побажали злагоди та кохання. Документ здавався важчим за будь-яку річ, яку я тримала в руках. Кілька підписів і одна печатка спрямували моє життя зовсім невідомою дорогою.

На вулиці я заплющила очі від яскравого полуденного світла. Богдан тим самим рівним тоном зауважив, що тепер ми законне подружжя, і назвав мене своєю дружиною. У нього це прозвучало напрочуд природно, тоді як я все ще не могла звикнути до того, що сталося. Він попередив, що машина ледве тримається купи, а його квартира тісна, але я відповіла, що виросла в такому самому старому будинку й труднощів не боюся. Тепер треба було їхати до мами.

Удруге я сіла поруч уже трохи спокійніше. Пряма спина Богдана навіювала дивне відчуття захищеності, хоча торкнутися його я не наважувалася. Я трималася за край сидіння, поки старий автомобіль віз нас до дому Лідії Степанівни — назустріч сімейному життю, про яке ще вранці я навіть не думала…👉Продовження, натисніть кнопку «Вперед» під рекламою👇👇👇