Однокласники вважали її невдахою, аж поки одна мить не показала, ким вона стала насправді.

Вона підвелася. Стілець тихо ковзнув по підлозі.

— Торт вам зараз винесуть. Скуштуйте, якщо захочете. Для мене ця зустріч завершена. Усього доброго. Семене Артемовичу, до мене в кабінет, будемо розбиратися з проблемою.

Надія пішла, не пришвидшуючи кроку. Ніхто не покликав її. Коли двері за нею зачинилися, за столом іще довго було чути лише приглушений рух офіціантів і далекий шум зали.

Десерт і справді винесли — високий, акуратний, із тонким кремовим візерунком. Його поставили в центр столу, але ніж так і лишився поруч неторканим.

— Оце номер, — нарешті мовив Тарас уже не таким гучним голосом. — У неї ресторан, виробництво, дім у закритому селищі?

— І чоловік, до якого мій Вадим намагався підступитися через знайомих, — глухо сказала Лариса. — Там рівень такий, що нам навіть поряд не постояти.

— Може, покличемо її назад? — Тарас спробував повернути колишній тон. — Ну, чай, торт, поговоримо по-людськи.

— По-людськи треба було раніше, — сказав Андрій.

— А ти в нас святий? — різко повернувся до нього Мирон. — Ми погані, а ти весь благородний, так? У білому халаті замість білого пальта? Не треба тут моралі читати.

Андрій не відповів. На його обличчі був вираз людини, яка дивиться не на інших, а всередину себе — туди, де надто пізно стає соромно.

Вечір швидко розсипався. Хтось почав шукати сумку, хтось удав, що отримав термінове повідомлення. Слова прощання звучали нерівно. Торт лишився майже неторканим.

Надія тим часом сиділа в кабінеті й переглядала папери щодо технічної служби. Цифри, акти, підписи допомагали зібратися краще, ніж спогади. Коли у двері постукали, вона вирішила, що повернувся Семен Артемович.

— Так?

Двері прочинилися.

— Надю, це я. Андрій. Можна?

Вона помовчала секунду.

— Заходь.

Він увійшов обережно, ніби кабінет був чужою палатою, де не можна турбувати хворого. Піджак тримав у руці, обличчя виглядало втомленим.

— Усі пішли?

— Так. Зустріч закінчилася.

— Я вирішив поговорити. Якщо ти не проти.

— Говори.

Андрій провів долонею по обличчю.

— Я весь вечір думав… Як ти стала такою?

— Такою — якою?

— Сильною. Успішною. Заможною, якщо прямо.

Вона всміхнулася без веселощів.

— Вчилася. Працювала. Намагалася вибратися з бідності. Спершу була технологинею на виробництві, потім старшою технологинею. Потім познайомилася з майбутнім чоловіком. У нього тоді теж нічого особливого не було, у мене — тим паче. Борсалися, помилялися, знову піднімалися. Як та жаба з притчі, що лапками збивала масло. От і досягли дещицi.

Андрій слухав уважно, але Надія бачила: він прийшов не тільки по цю відповідь. Йому треба було сказати щось інше, давніше й незручніше…