Однокласники вважали її невдахою, аж поки одна мить не показала, ким вона стала насправді.

Лариса зблідла так помітно, що навіть макіяж не врятував. Камінці у вухах Ярини раптом перестали здаватися яскравими. Мирон уп’явся поглядом у тарілку. Остап ніяково кашлянув.

— То навіщо ти взагалі прийшла? — спитав Мирон. — Могла ж скасувати, як дізналася, що це ми.

Надія відклала виделку, зробила невеликий ковток шампанського й тільки тоді відповіла. Тепер ніхто, крім неї, вже не їв.

— Замовлення прийняли без мене. Коли я побачила список гостей, вирішила не втручатися. Мені чомусь здавалося, що за тридцять років люди змінюються. Що ми зможемо посидіти спокійно, згадати щось добре. Кондитери приготували торт спеціально для вашого вечора. Я навіть думала, що давно вас пробачила. У мене син-підліток, я знаю, якими жорстокими бувають діти, коли не розуміють, що роблять.

Вона говорила неголосно, і від того кожне слово звучало виразніше.

— Але ви не діти. Ви дорослі люди. І перше, що згадали, — моє прізвисько й ту булочку. Я тоді взяла її не заради сміху. Удома не було чого їсти. Батько все спускав, мати виживала як могла, я ходила голодна. Ви могли не знати всього, але могли бодай не тішитися з чужого приниження. Я сподівалася на нормальний вечір. А вийшло так, ніби ми знову сидимо в тому класі, і ви чекаєте, коли я знову опущу очі…