Однокласники згадували її лише як бідну дівчинку, доки не побачили, ким вона стала

З часом вона навчилася розуміти матір. Їй було шкода і Надію, яка ніби жила на кухні між плитою, ночвами й голкою, і батька, що приходив із заводу з такими долонями, що навіть ніжний дотик дряпав шкіру. Коли Тарас піднімав Мілану на руки, вона відчувала його мозолі — важкі, щільні, наче вся денна праця лишалася на його пальцях.

У домі ніхто не сидів без діла. Старші відповідали за молодших, молодші підносили, подавали, підмітали, терпіли. Одяг переходив від дитини до дитини, змінюючи господаря, але не втрачаючи призначення. Надія стежила, щоб речі носили дбайливо: не рвали, не бруднили зайвий раз, не кидали на стільці. Якщо сусідки приносили пакет старих кофтинок, суконь чи взуття, вона приймала все. Потім довго перебирала, відрізала ґудзики, розкладала по купках і вирішувала, кому що дістанеться.

Мілана росла охайною не через характер, а через потребу. У школі її зошити завжди були чисті, обкладинки на підручниках — рівні, кутики — пригладжені. Вона майже не робила виправлень, бо кожна сторінка мала служити довго. Речі не можна було псувати, марнувати, губити, витрачати, закінчувати раніше часу. З цієї звички поступово виросла її старанність.

Батьки пишалися дітьми. Ніхто з них не зв’язався з поганою компанією, ніхто не приносив додому серйозних неприємностей. Усі знали: якщо зірвешся, родині стане тільки важче. Мілана, наймолодша, була водночас улюбленою й майже непомітною. Її гладили по голові, коли згадували, але частіше просто чекали, що вона сама зрозуміє, сама поступиться, сама перетерпить.

У сьомому класі вона якось підійшла до матері не по спідницю, не по зошит і не по дозвіл, а з питанням, що давно тиснуло їй на груди.

— Мамо, чому ми живемо саме так?

Надія підвела очі. У них майнуло роздратування, за яким ховалася втома.

— А як, по-твоєму, живуть інші? Багатьом зараз важко. Не тільки нам.

— Але навіщо було народжувати стільки дітей, якщо ви з татом розуміли, що не зможете дати кожному все потрібне?

Мати зблідла. Питання вдарило боляче, майже образливо.

— Ти хочеш сказати, я вас погано ростила?

— Ні, — Мілана злякалася її сліз, але відступити вже не могла. — Я не про те. Ти нас учила бути чесними, працювати, не брати чужого. Але ж дитину треба ще вдягти, взути, нагодувати, вивчити. Потім, може, допомогти їй стати на ноги. Хіба про це не треба думати наперед?

Вона говорила надто по-дорослому для своїх тринадцяти. Надія слухала, і обличчя її ставало дедалі жорсткішим.

— Не тобі мене судити, — нарешті промовила вона, підвелася й пішла на кухню.

Мілана лишилася сама в кімнаті й прошепотіла вже не матері, а порожнечі:

— Я не суджу. Я просто не розумію, навіщо було приводити нас у таке життя…