Однокласники згадували її лише як бідну дівчинку, доки не побачили, ким вона стала

Мілана змінила лінію плеча, перенесла акцент на талії, прибрала важку деталь біля стегна. Вона робила це швидко, майже не думаючи, як звикла в старих журналах Віри Андріївни.

— Ви навіщо псуєте видання? — пролунав над нею чоловічий голос.

Вона підвела очі. Поруч стояв молодий чоловік у бездоганному костюмі.

— А вам яке діло? — прошепотіла Мілана, вирішивши, що це хтось із працівників, кому просто неприємний безлад.

— Найпряміше. Це мої моделі.

Щоки в неї спалахнули.

— Ваші?

— Так.

— Вибачте, — так само тихо сказала вона й закрила журнал.

Молодий чоловік ще секунду дивився на виправлені лінії, але більше нічого не промовив. Екскурсія тривала: студентів водили за лаштунки, показували робочі столи, тканини, примірочні, пояснювали, як ідея перетворюється на готову річ. Увечері всі повернулися втомлені й задоволені.

— Ну що нового побачила? — спитала Віра Андріївна за чаєм.

Мілана замислилася.

— Багато. Але такого, щоб зовсім не знала, майже не було. Радше побачила, як це виглядає в справжній роботі.

— Значить, ти на правильному шляху.

Мілана усміхнулася, та ввечері довго думала про майбутнє. Навчання скоро закінчиться. На фабрику, де шиють типові речі, йти не хотілося. Її тягнуло до індивідуальних замовлень, до людей, яким потрібен не просто одяг, а річ, що пасує саме їм. Наступного дня вона вирішила поговорити з Вірою Андріївною.

Після занять Мілана зайшла до сусідки й просто з порога сказала:

— У мене до вас ділова пропозиція.

— Ого? — Віра Андріївна розсміялася. — Слухаю.

— Дозвольте мені взяти машинку додому. Я розміщу оголошення, прийматиму замовлення. Якщо вийде, більшу частину заробітку лишатиму собі, а частину віддаватиму вам за машинку.

Сусідка навіть розгубилася.

— Що ти вигадала? Ніяких частин мені не треба. Потрібна машинка — забирай. Мені досить, що ти приходиш і не забуваєш стару жінку.

— Ви завжди мене рятуєте, — сказала Мілана й обняла її.

Оголошення вона написала акуратно: приймає замовлення за ескізами клієнтів, допомагає підібрати фасон. Уже наступного дня прийшла перша жінка. Повна, зніяковіла, з утомленим обличчям, вона зізналася, що в магазинах речі на неї ніби є, але все сидить погано й виглядає безрадісно.

— Я от намалювала, що хочу, — сказала клієнтка й дістала пом’ятий аркуш.

Мілана розглянула малюнок.

— Саме так?

— А що, не вийде?

— Вийде. Тільки я б тут додала запах, а лінію пустила трохи інакше. Тоді стегна не здаватимуться ширшими, і живіт не випиратиме.

Жінка уважно подивилася на неї.

— Робіть, як вважаєте. На примірці побачу.

— Приходьте завтра.

— Так швидко?

— Так.

Мілана працювала всю ніч. Тканина слухалася, шви лягали рівно. До ранку сукня була майже готова, лишалося зрозуміти, як вона сяде на фігуру. Вона втомилася так, що перед очима пливло, але всередині горіло радісне напруження: перше справжнє замовлення…