Один вечір поруч із тіткою Людою відкрив мені те, чого інші воліли не помічати

У той період я якраз завершував проєкт для інституту. Аркуші, схеми, нотатки й відкритий ноутбук займали майже весь мій стіл. Я міг сидіти над однією сторінкою по годині, перечитувати формулювання, виправляти дрібниці й усе одно відчувати, що робота не рухається. Батько хвилювався, щоб я не затягнув до останнього дня, і щовечора нагадував про це одним і тим самим тоном — не злим, але таким, після якого сперечатися не хотілося.

Одного ранку він повідомив, що їде у відрядження майже на тиждень.

— Даниле, дивися, не занедбай проєкт, — сказав він, складаючи документи до теки. — Я приїду й насамперед спитаю, чи закінчив ти.

— Я пам’ятаю, — відповів я. — Залишилося небагато.

— «Небагато» в тебе іноді розтягується на три ночі поспіль.

Я хотів заперечити, але Мирослава, яка в цей момент ставила на стіл чашки, тихо всміхнулася.

— Не тисніть на нього так із самого ранку. Він і без того має такий вигляд, ніби захищає диплом уже сьогодні.

Батько махнув рукою, але всміхнувся. З Мирославою він розмовляв легше, ніж зі мною. У її присутності навіть його суворі зауваження ставали м’якшими.

Перед виходом він ще раз перевірив телефон, ключі, документи, потім обернувся до нас обох.

— Ви тут без мене не нудьгуйте. Якщо щось потрібно — телефонуйте.

— Дістанешся, напиши, — сказала Мирослава.

— Напишу…