Оля допомогла незнайомій бабусі в аптеці й отримала пораду, яка вночі виявилася зовсім не випадковою

Перші тижні після лісової ночі Леся пам’ятала уривками. Поліція, повторні показання, лікарняні коридори, дзвінки Артема. Марк прокидався вночі й прибігав до них у спальню, не плачучи голосно, а просто стаючи біля ліжка з широко розплющеними очима. Назар щоразу підводився, клав сина між ними й гладив по волоссю, доки той знову не засинав.

Поступово туман розсіювався. Життя поверталося не одразу, а маленькими кроками. Вранці Леся прокидалася першою й кілька хвилин дивилася на сплячого чоловіка. Він більше не схоплювався від кожного шереху, не бурмотів уві сні, не стискав кулаки. Просто спав. Спокійно. Як людина, якій більше не треба вночі виходити з дому.

Вона йшла на кухню, готувала сніданок, будила Марка. Назар з’являвся якраз до яєчні чи каші. Вони сідали втрьох — і це просте «втрьох» здавалося Лесі дорожчим за будь-які обіцянки.

— Тату, ти сьогодні мене забереш? — майже щоранку питав Марк.

— Постараюся.

— Ти не просто постарайся, а прямо дуже постарайся.

— Прийнято, командире.

Назар і справді старався. Повертався раніше, допомагав по дому, мив посуд, пилососив, возився із сином. Якось Леся застала його за чищенням килима й мимоволі усміхнулася.

— Ти захворів?

— Ні. Просто хочу, щоб ти хоч трохи відпочивала. Ти надто багато винесла через мене.

— Ми винесли, — поправила вона. — Разом.

Він вимкнув пилосос, підійшов і обійняв її.

— Я досі не можу пробачити собі, що втягнув вас у все це.

— Досить. Ми домовилися: минуле не ховаємо, але й не живемо в ньому. Починаємо заново.

— Заново, — повторив Назар і поцілував її.

Назарові було важко звикати до відкритості. Він міг почати розповідати про роботу, а потім раптом замовкнути на півслові, ніби стара звичка зачиняла перед ним двері. Леся не квапила. Сиділа навпроти, гріла чашку долонями й чекала. Інколи він повертався до розмови сам за кілька хвилин; інколи лише ввечері зізнавався: «Хотів знову сказати, що все нормально, хоча це неправда». І кожен такий маленький крок був для них важливіший за гучні обіцянки.

Марк теж ніби перевіряв, наскільки міцним стало нове спокійне життя. Просив Назара допомогти з задачами, хоч раніше вже звик не просити. Кличав гратися в конструктор і спершу насторожено поглядав на годинник: чи не скаже тато, що зайнятий? Але Назар сідав поруч, розбирав деталі, вигадував вежі, мости, гаражі для іграшкових машин. Інколи вони сперечалися до сміху, і Леся, слухаючи з кухні, вперше за довгий час не чекала, що цей сміх обірветься роздратуванням.

У домі змінювалися не речі, а повітря. Вечеря більше не проходила в тиші. Телефон Назара лежав екраном донизу, а не між ним і сім’єю. Якщо він втомлювався, то говорив про це прямо: «Сьогодні важкий день, але я тут». І Лесі не треба було вгадувати, на що він сердиться й у чому вона винна. Вона знову могла бути дружиною, а не сторожем чужого настрою. Це було незвично, крихко, але щовечора робило їхню квартиру теплішою, ніби Назар заново вчився бути поруч…