Оля допомогла незнайомій бабусі в аптеці й отримала пораду, яка вночі виявилася зовсім не випадковою
На роботі він теж змінився. Перестав засиджуватися допізна, навчився відмовлятися від зайвих завдань. Начальник якось усміхнувся:
— Дорошенко, тебе ніби підмінили. Раніше з офісу не вигнати, а тепер рівно о шостій — і додому.
— Пріоритети змінилися.
— І які ж тепер?
— Дружина й син.
Начальник знизав плечима. Робота Назара не страждала, а чуже сімейне життя було не його справою.
Одного разу Назар прийшов додому з квітами без приводу. Леся здивовано подивилася на букет.
— Це за що?
— За те, що ти є.
Вона вткнулася носом у пелюстки. Квіти пахли ніжно, солодко, майже по-весняному.
— Романтик.
— Вчуся.
Вони обійнялися посеред кухні, і Марк, який вбіг по сік, завмер на порозі.
— Фу, ви знову обіймаєтеся.
— А ти ревнуєш? — засміявся Назар.
— Ні. Просто дивно.
— Коли любиш, хочеться обіймати.
Марк подумав, потім діловито заявив:
— Тоді я теж.
І вони стояли втрьох, тісно притулившись одне до одного. Мама, тато й син. Маленька сцена, в якій не було нічого незвичного — і саме тому вона здавалася дивом.
Інколи Леся все ще прокидалася вночі. Лежала, слухала дихання Назара й думала, як легко все могло піти інакше. Якби вона вимкнула світло. Якби вирішила, що все ясно, й пішла, не намагаючись дізнатися правду. Якби Варвара Степанівна не ризикнула підійти до неї біля аптеки.
— Не спиш? — якось спитав Назар.
— Думаю.
— Про що?
— Про те, як нам пощастило.
Він повернувся до неї.
— Це не везіння. Це ти. Твоя сміливість.
— І твоя любов, навіть коли ти ховав її за мовчанням.
— Я любив тебе весь час, — сказав він. — Навіть коли поводився як останній дурень.
Вони лежали в темряві, тримаючись за руки. За вікном були холодні зорі, а в кімнаті — тепла, спокійна тиша. Леся попросила його ще раз:
— Якщо колись знову прийде біда — будь-яка, чуєш? — ти одразу скажеш мені.
— Одразу.
— Клянешся?
— Клянуся нашим сином.
Це була серйозна клятва. Леся притулилася до нього й уперше за довгий час заснула без страху…
