Оля допомогла незнайомій бабусі в аптеці й отримала пораду, яка вночі виявилася зовсім не випадковою

Після весілля вони знову поїхали до моря — тепер уже великою компанією. Остап із молодою дружиною, Варвара Степанівна, Леся, Назар і Марк. Рижика залишили у свекрухи, яка на той час полюбила його як рідного. Два тижні пролетіли в сонці, солоному вітрі й сміху. Марк навчився пірнати з маскою, Варвара Степанівна в’язала під парасолькою й натякала невістці, що онуків чекати надто довго вона не збирається.

Останнього вечора вони сиділи на березі. Захід фарбував воду рожевим і золотим.

— Коли Остап зник, — тихо сказала Варвара Степанівна, — я думала, що життя скінчилося. А потім зустріла тебе в аптеці й зрозуміла: треба боротися.

— Ви мене тоді налякали, — зізналася Леся.

— Я сама себе інколи лякаю. Але інколи треба бути трохи відчайдушною, щоб не здатися.

Вони обійнялися. Марк плюскався на мілководді, Назар стояв поруч, Остап щось говорив дружині, і та сміялася. Леся дивилася на них і думала: ось вона, її велика, дивна, справжня сім’я, зібрана долею навколо кількох слів, сказаних пошепки біля аптеки.

— А чому ви тоді сказали саме про світло? — спитала вона.

Варвара Степанівна знизала плечима.

— Не знаю. Інтуїція. Або ангел підказав. У житті бувають речі, які не поясниш. Головне — не відмахнутися.

Сонце повільно ховалося за обрій. Море золотилося, люди поруч сміялися, і Леся раптом зрозуміла: рік тому вона не знала, чи буде в неї майбутнє. А тепер воно стояло перед нею, живе, галасливе, кохане. Вона тоді залишила світло в коридорі — і це світло не згасло…