Патрульні вирішили скористатися становищем жінки, не підозрюючи, ким вона виявиться насправді.
— Свідків не запихають у машину. Назвіть час і причину доправлення.
Коваленко сів за кермо. Шість років у патрулі навчили його розпізнавати небезпеку раніше, ніж вона набувала чітких обрисів. Зараз небезпекою був не крик і не натовп, а тиша в машині, поки Віктор крутив у руках чужий телефон, а жінка дивилася на червоний вогник нагрудної камери Павла.
Вона помітила, що камера працює. Віктор негайно наказав її вимкнути. Павло заперечив, що запис має тривати під час контакту з людиною, але напарник нахилився до нього через спинку крісла й тихо пригрозив поясненням за зірвану операцію. Порядок Павло знав напам’ять: запис не можна переривати на прохання колеги, а про несправність слід одразу повідомити чергового. Йому потрібно було лише назвати по зв’язку номер машини й сказати, що в салоні перебуває доправлена жінка. Тоді з’явився б час, який уже не можна переписати заднім числом. Коваленко не натиснув кнопку вимкнення, однак прикрив об’єктив краєм сигнального жилета і не вийшов в ефір. Він заспокоїв себе тим, що звук, можливо, збережеться, а пізніше він усе пояснить. Цей маленький боягузливий компроміс одразу зробив його співучасником.
Незнайомка назвалася Ларисою Савчук. Звичайне посвідчення особи лежало в сумці, але Віктор навіть не спробував його подивитися і натомість зажадав код від телефона. Лариса запитала, чому за кілька хвилин перетворилася зі свідка на підозрювану в крадіжці. Бєлов лише всміхнувся і знову перевірив власний екран.
На першому перехресті йому надійшло повідомлення. Прочитавши його, він наказав повертати не до підрозділу, а до старого службового гаража біля адміністративних складів. Павло запитав, навіщо вони їдуть туди. «Смирнов чекає», — коротко відповів Віктор.
Лариса трохи подалася вперед і зауважила, що начальник уже знає про неї, хоча екіпаж нікому не повідомив навіть її імені. Потім запитала, що саме Смирнов описав вранці: зелену хустку чи ще й сіру сумку. Павло міцніше стиснув кермо. Вона не могла чути закриту розмову, але назвала обидві деталі. Віктор зблід і вперше за весь час відвів погляд.
Старий гараж використовували для зберігання поламаних меблів, дорожніх конусів і списаного обладнання. Ворота зачинялися нещільно, всередині пахло пилом і машинною оливою. Смирнов стояв біля бічного входу, ніби вийшов на хвилину, відчинив задні дверцята і мовчки оглянув Ларису.
Віктор доповів, що жінка зняла передачу конверта і відмовилася розблокувати телефон. Начальник не запитав ні її імені, ні причини доправлення. Він узяв сіру сумку, поставив на старий стіл і натягнув тонкі рукавички.
Лариса зажадала оформити огляд і вести безперервний запис. Смирнов заявив, що лише перевіряє речі на наявність небезпечних предметів. У основному відділенні були гаманець, окуляри, косметичка, зарядний дріт, маленький блокнот і папка з аркушами. На посиленій ручці одна металева заклепка трохи відрізнялася від інших. Павло помітив це, коли край сумки повернувся до світла, але Смирнов уже перейшов до паперів і не став обмацувати жорстку ручку.
Смирнов розгорнув її звичайне посвідчення особи, звірив фотографію й адресу, але не став заносити дані ні в бланк, ні в журнал. Він двічі провів пальцями по вільній підкладці, зазирнув у косметичку й обмацав кишені. Потім стиснув посилену ручку, постукав по ній нігтем і залишив у спокої. Щоб дістатися під технічний шов, довелося б розрізати щільну стрічку або вирвати заклепки. Начальник подивився на Павла й відклав сумку, не залишивши такого явного пошкодження. Коваленко бачив ретельність пошуку, але не розумів, чого саме той боїться — другого телефона, грошей, журналістського посвідчення чи документа, який змінить становище самої Лариси…👉Продовження, натисніть на кнопку «Вперед» під рекламою👇👇👇
