Перед відправкою дід-сусід віддав солдатові старий хрестик зі словами: «З ним ти повернешся»

На позиції час плинув проміжками між звуками: далекий удар, команда, шелест пакета із сухарями, писк телефону з однією смужкою зв’язку. Земля була волога, липка, пахла залізом і димом.

Сергій Мороз, високий санітар із вічно червоними очима, ляснув Олександра по плечу.

— Живий? Значить, свято. Що привіз?

— Шкарпетки. Таблетки. Малюнок.

— Малюнки важливіші за таблетки.

Микола Ткачук, якого всі звали Колею, лежав на дошках, підклавши під голову куртку.

— Коваленку, тебе дружина відпустила чи вигнала?

— Брат майже вигнав.

— Брати — окремий вид артилерії. Б’є по своїх.

Усі засміялися, крім Олександра. Потім не було часу пояснювати. Треба було розбирати коробки й допомагати Андрієві — новому, молодому хлопцеві зі звичкою вибачатися за кожен рух. Андрій помітив хрестик.

— Старий?

— Сусід дав. Сказав, додому поверне.

— Тоді тримай міцніше. Тут усім додому треба.

Уночі Олександр упіймав зв’язок. Від Марії: «Оля слухала запис ще раз. Схоже на склейку». «Діма не відповідає». «Іванові стало зле, швидка забрала». Останнє: «Він передав: не знімай хрестик».

Під ранок почався сильний обстріл. Потім Олександр не зміг би відновити порядок. Земля здригнулася, повітря стало щільним, як мокра ковдра. Хтось крикнув, щоб усі нижче. Тіло слухалося швидше за голову.

Він устиг подумати про Марію — спалахом: пальці на рушнику, темні кола під очима. Потім про Аню з малюнком. Потім про Івана: «Коли зовсім темно стане, тримайся за нього».

Пряме влучання було не звуком, а зникненням світу.

Спершу удар. Потім біле. Потім глухота. Його відкинуло назад, ніби хтось величезний схопив за груди. Щось гаряче обпекло шию. Кухонна лампочка, обличчя Марії, стареча долоня з хрестиком — усе змішалося, і темрява зімкнулася над ним…