Перед відправкою дід-сусід віддав солдатові старий хрестик зі словами: «З ним ти повернешся»

Уранці під’їзд пах вогкою штукатуркою й котячим кормом. Марія тримала Аню на руках, хоч дівчинці було п’ять. Обидві чіплялися одна за одну, ніби від цього залежало, чи не розвалиться день.

Дмитро прийшов за десять хвилин до від’їзду. Куртка застебнута криво, під очима синці.

— Я їду з тобою до машини. Поговоримо.

Уночі вони перевіряли виписки. Гроші волонтерів спершу зайшли на його картку, а майже відразу пішли далі — ніби хтось отримав доступ заздалегідь. Картка лежала в рюкзаку. Або мала лежати. Він згадав заправку, натовп біля чайника, чужу руку, що підняла його речі. Нічого конкретного: втома робить дірки в пам’яті.

У дворі стояв сірий мікроавтобус. Водій курив, військові вантажили сумки й пакети з домашньою їжею.

Аня підійшла до батька не відразу. Спершу подивилася знизу вгору, ніби вчорашній крик змінив його обличчя, потім обійняла за шию.

— Ти повернешся?

Олександр відчув хрестик під светром.

— Повернуся.

Марія сунула йому пакет із шкарпетками, ліками й дитячим малюнком: дім, троє людей, неіснуючий собака й темний якір.

— Вона сказала, що твій хрестик схожий на якір, — прошепотіла Марія.

Біля гірки Дмитро заговорив швидко:

— Я вчора перегнув. Але якщо історія вийде назовні, збори стануть. Люди й так утомилися.

— Тому простіше зробити винним мене?

— Я позичив частину грошей, щоб закрити діру. У знайомих. Під відсотки. Якщо ти не доведеш, що це не ти, мені кінець.

— У кого позичив?

— Неважливо.

Водій крикнув, що час. Дмитро схопив його за рукав.

— Тільки не кажи Олі. Я розберуся.

— Збережи всі повідомлення, — сказав Олександр. — І нічого не видаляй.

Він сів у мікроавтобус. Коли машина рушила, на телефон прийшло повідомлення з невідомого номера: «Поверни хрестик старому, поки можеш. Деякі речі не для окопів». Олександр перечитав його тричі й подумав, що хтось стежить не тільки за грошима…