Перед відправкою дід-сусід віддав солдатові старий хрестик зі словами: «З ним ти повернешся»

Коли Олександр прийшов до тями, навколо була не ніч, а земля. Вона тиснула на обличчя й груди. Він вдихнув, закашлявся пилом. Ліва рука не слухалася, права була притиснута до тіла, але пальці рухалися.

Десь поруч стогнала людина.

— Колю? — прошепотів він.

Відповіді не було.

Під пальцями на грудях опинився хрестик. Він був гарячий. Олександр стиснув його, як велів Іван, і почув тонкий металевий звук — ніби хтось обережно стукав ложечкою по склу.

Права рука намацала під грудьми пластик. Телефон. Чужий, із тріснутим корпусом. Екран не засвічувався, але під чохлом було щось приклеєне ізоляційною стрічкою. Олександр нігтем витяг маленьку карту пам’яті. У завалі мозок чіпляється за просте — повітря, біль, чи живий сусід. Але карта пам’яті була надто домашньою серед землі й крові.

Він почав шкребти там, звідки йшов звук. Нігті ламалися, подушечки пекли, але за кілька хвилин у щілину потягло холодом.

— Тут живі! — прохрипів він.

Далеко, ніби з-під води, відповів голос Сергія:

— Тримайся! Чуєш? Тримайся!

Його витягали довго. Перше сіре світло вдарило в очі, як ніж. Ліва рука вибухнула болем. Сергій розстебнув комір і завмер: хрестик почорнів, а в край втиснувся крихітний уламок.

— Не знімай, — прошепотів Олександр.

— Не буду. Мовчи.

Колю дістали пізніше, непритомного, але живого. Андрія знайшли біля входу в укриття. Його обличчя було спокійне, майже здивоване. На грудях висів порожній ланцюжок без образка.

У стабілізаційному пункті Олександр то провалювався, то виринав. Коли хтось спробував забрати чужий телефон, він стиснув карту пам’яті в кулаці.

— Сховай, — прошепотів Сергієві. — Не віддавай чужим.

Сергій без запитань загорнув карту в стерильну серветку й поклав у кишеню розрізаної куртки.

Пізніше, в машині евакуації, Олександр прокинувся від нудоти й гойданої лампи.

— Марії подзвони, — прошепотів він. — Скажи… я не злодій…