Певні, що перед ними якийсь шмаркач, вони його зачепили. Лише згодом стало зрозуміло, яке становище посідає ця людина

Сом нагадав, що тепер усе вирішує Рябий, але новачок зауважив: наглядач може говорити що завгодно, і це ще не перетворює сказане на закон. Посильний не знайшовся з відповіддю й пішов доповідати. Рябий підвівся з-за столу в доброму гуморі. Він виспався, поїв і був готовий узятися до улюбленої справи — повернути людині розуміння її місця. Подібні ранкові розправи дарували йому відчуття влади, яким він давно замінив майже всі інші задоволення.

Решта вдавала, що зайнята своїми справами, але стежила за кожним рухом. Ранкове прибирання було не просто обов’язком: той, хто без провини приймав відро з рук наближеного, фактично визнавав своє нижче становище. Рябому потрібна була саме ця публічна поступка. Йому було замало чистої підлоги — він хотів, щоб новачок сам підтвердив право наглядача розпоряджатися його гідністю. Тому проста відмова пролунала для камери гучніше за погрозу.

Підійшовши до нар, Рябий почав пояснювати, що кожен новачок перші два дні вважає себе особливим. Потім, за його словами, всі розуміють: у камері працюють або головою, або руками. Зайвого розуму в «студента» він не помічав, тож тому лишалася ганчірка. Хлопець закрив книжку й уперше всміхнувся. У цій усмішці не було ні насмішки, ні виклику — лише спокій людини, яка ніби знала кінець розмови раніше за співрозмовника.

Він спитав Рябого, чи пам’ятає той значення слова «поняття». Наглядач отетерів. Новачок нагадав: за неписаним законом вільну людину не можна призначити в прислугу лише тому, що комусь захотілося її принизити. Наглядач відповідає за весь дім, а не перетворює його на власне господарство. Рябий нервово розсміявся й зажадав пояснити, ким співрозмовник є «по життю». Хлопець відповів, що поки він лише людина з книжкою, однак уже двічі попередив про помилку. Для третього разу досить просто продовжити.

Рябий затримав на ньому погляд, але тієї миті відступив. Він кинув, що прибиранням займуться інші, а впертий новачок ще дочекається свого часу. Хлопець знову розгорнув роман. За цією сценою особливо уважно спостерігав дев’ятнадцятирічний Павло Коваленко, який опинився за ґратами вперше через крадіжку. Від самого прибуття він намагався не помічати чужих конфліктів, але зараз не міг відвернутися. У поведінці незнайомця відчувалася не безрозсудна зухвалість, а впевненість людини, яка точно розуміє наслідки кожного кроку.

В обід Павло нишком поклав поруч із ним шматок хліба й дві ложки цукру. Він пошепки пояснив, що бачив, як забрали передачу, а в нього самого є зайве. Хлопець узяв хліб і спитав ім’я. Почувши «Павло», він подякував йому повною формою і сказав, що той єдиний у камері вчинив по-людськи. Павло знітився й швидко відійшов. Тоді він не міг знати, що кілька звичайних слів і цей скромний шматок хліба залишаться з ним набагато довше за тюремний строк…