Піднявши вагітну живою з дна, водолази не могли збагнути, як вона вижила. А вислухавши її розповідь — відмовилися пірнати знову

Доїхали швидко. Службовий позашляховик трясло на вибоїнах, з-під коліс здіймався білий пил. Яків вів мовчки, дивлячись на дорогу так пильно, ніби попереду була не ґрунтівка, а темний прохід між камінням. Максим перевіряв рацію, кріплення, балони, але теж не розмовляв.

Біля води їх зустрів літній чоловік у вицвілій панамі й шортах. Він стояв на краю, махав руками й заговорив раніше, ніж рятувальники вийшли з машини. На камінні лежали речі: світла полотняна сумка, акуратні жіночі босоніжки, телефон у рожевому чохлі, наполовину порожня пляшка. Усе це виглядало надто буденно для такого берега, наче господиня відійшла на хвилину й ось-ось повернеться.

Яків присів навпочіпки. Трава біля спуску була прим’ята. На глинистій смузі, що вела до води, відбилися босі сліди — невеликі, жіночі. Вони йшли вниз. Назад не поверталися.

— Давно помітили? — спитав він чоловіка.

— Та хвилин сорок тому, може, трохи більше, — заторохтів той. — Я з того боку вийшов, дивлюся — речі лежать. Гукнув кілька разів. Ніхто не озвався. Ще трохи почекав, а тоді подзвонив.

Яків випростався й подивився на воду. Кар’єр лежав перед ним довгою нерухомою чашею, метрів сто п’ятдесят від краю до краю, з урвищами, що йшли вниз майже прямовисно. Ні хвиль, ні кіл, ні сплесків. Тільки зелене скло й біле, випалене небо у відбитті. Далеко за полем тарахкотів трактор, і цей далекий звук лише підкреслював тишу біля води.

Сорок хвилин. Яків повторив це подумки без жодної надії. У його професії такі числа не лишали місця для див. Сорок хвилин під водою — це вже не рятувальна операція. Це підняття тіла. І все ж він пішов до машини, бо робота лишалася роботою, навіть коли серце наперед знало кінець… 👉👉👉Продовження, натисніть кнопку «Вперед» нижче👇👇👇