Після чотирнадцяти років роботи в багатому домі куховарку звинуватили в крадіжці, але справжня таємниця відкрилася вже в потязі

— Шукайте. Мені нічого приховувати.

Ми піднялися до моєї маленької кімнати. Лідія відчинила шафу, витягла мої сукні, перебрала білизну, зазирнула у валізу, підняла подушку. Потім різким рухом відкинула матрац. І там, просто на дерев’яній основі ліжка, лежав годинник.

Срібний. Із золотими деталями. Той самий — або дуже схожий.

Лідія схопила його й підняла, як переможний трофей.

— Я знала! — закричала вона. — Злодійка! Увесь цей час жила в нас, їла наш хліб, а сама чекала нагоди!

Я дивилася на годинник і не могла вимовити ні слова. У голові було порожньо. Я знала, що не брала його. Знала так само точно, як знала ім’я свого сина. Хтось поклав його під мій матрац. Лідія. Або хтось за її наказом. Але як це довести?

— Мироне Мироновичу, — нарешті видихнула я, — клянуся життям Андрія, я його не брала.

Він дивився на мене довго. Секунд тридцять, може, менше, але мені здалося — цілу вічність. Потім сказав:

— Поліцію викликати не будемо.

Лідія різко обернулася.

— Ти збожеволів? Вона вкрала сімейну реліквію!

— Я сказав: поліцію не викликаємо, — повторив він уже твердіше. — Марія сьогодні йде. Без скандалу, без суду, але з дому. Годинник повернеться в сейф. Тему закрито.

Лідія кричала, сперечалася, вимагала покарання, але Мирон Миронович уперше за довгий час був непохитний. Вона пішла нагору, грюкнувши дверима. Я залишилася збирати речі.

Руки погано слухалися. Я складала сукні у валізу й відчувала, що всередині мене ніби щось відламалося. Чотирнадцять років. Чотирнадцять років я годувала цей дім, сиділа біля ліжка його першої дружини, терпіла образи від другої, надсилала гроші синові, мовчала, бо треба було жити. І ось тепер іду як злодійка.

Мирон Миронович увійшов тихо й зачинив двері.

— Маріє, — сказав він майже пошепки, — пробач мені.

Я не підвела голови.

— За що тепер просити? Ви все вирішили.

Він підійшов ближче.

— Я тобі вірю. Цілком. Я знаю, що ти не брала годинник.

Я повільно повернулася до нього.

— Тоді чому?..

— Бо інакше все зірветься. Я не можу пояснити зараз. Тільки прошу: їдь сьогодні. Найближчим потягом. Відкрий валізу в дорозі, коли будеш сама. Не тут. У потязі.

Він дістав конверт і поклав на ліжко.

— Тут гроші. На дорогу і на перший час.

— Не треба, — сказала я різко. — Я не злодійка і милостині не беру.

Він заплющив очі, ніби мої слова вдарили його.

— Це не милостиня. Це від друга. І від Олени. Вона хотіла б, щоб ти взяла.

Ім’я Олени зламало мою гордість. Я взяла конверт і поклала у валізу. Мирон Миронович обійняв мене обережно, як обіймають рідну людину, яку змушені відпустити в небезпеку.

— Будь обережна, Маріє. І пам’ятай: валіза. Тільки в потязі.

Коли я спустилася вниз, у коридорі стояли Богдан і Софія. Вони приїхали напередодні й залишилися ночувати. Богдан підійшов, узяв мою руку.

— Маріє Данилівно, я знаю, що ви цього не робили. Дайте мені ваш номер. Я обов’язково зв’яжуся з вами.

Софія обійняла мене й заплакала…