Після канікул у бабусі донька повернулася зовсім іншою, і ввечері я зрозумів, що вона щось приховує

— З чого ти взяла?

— Ти сідаєш і так видихаєш, ніби мішок із цеглою зі спини скинув.

— Просто трохи втомився.

— Трохи — це коли людина чай п’є. А ти зараз як зламаний трактор.

Андрій усміхався, але сперечатися не намагався.

— Дай синій, — казала Аліса. — Ним легше дихати. Коли ним малюєш, у голові стає тихо.

Він брав синій олівець і виводив щось кострубате: будиночок, дерево, собаку, схожого на табуретку. Аліса дивилася серйозно, як сувора викладачка, і кивала.

Марина іноді зупинялася у дверях, спостерігаючи за ними.

— Прямо картина щастя. Сидите, мовчите, ніби на допиті.

— Ми розмовляємо, мам, — не підводячи голови, відповідала Аліса.

— Так? І про що ж?

— Про важливе. Просто тихо. Ти тихого не чуєш.

Марина на такі відповіді зазвичай лише кривила губи. У її голосі рідко звучало справжнє тепло. Частіше там було щось спостережливе, прохолодне, ніби вона розглядала звичку чужих людей, яка її дратує, але яку доводиться терпіти.

На людях вона називала Андрія надійним. За столом у знайомих, у розмовах із сусідами, на шкільних зборах — всюди звучало одне й те саме:

— Андрій у нас надійний. На нього можна покластися.

Але вдома це слово поступово змінювало зміст. Надійний перетворювався на передбачуваний. Передбачуваний — на нудний. А нудний — на людину, поруч із якою в Марини ніби починала боліти голова.

Вона ніколи не вимовляла цього прямо. Не казала: «Ти мені набрид» або «Я поруч із тобою задихаюся». Вона діяла інакше. Паузи, напівзітхання, погляд у вікно посеред його фрази, неуважні кивки, коли він розповідав щось важливе для себе.

— У нас сьогодні на складі ледь не катастрофа була, — починав Андрій за вечерею. — Постачальники замість потрібних деталей прислали якийсь дріб’язок, наче для іграшкових меблів. Там партія серйозна, а вони…

— Знову твої гайки? — не відриваючись від телефона, питала Марина.

— Не гайки, Марин. Там велике замовлення, строки, гроші…