Після канікул у бабусі донька повернулася зовсім іншою, і ввечері я зрозумів, що вона щось приховує

Вона подивилася спершу на двері, потім на нього. Кивнула.

Не тому, що повірила до кінця. А тому, що дуже хотіла повірити.

Наступного ранку Андрій проходив повз дитячу й зупинився. Аліса сиділа на підлозі й розставляла ляльок у дивному порядку.

У центрі була жіноча лялька. Поруч пластиковий солдатик, якого вона чомусь обмотала клаптем тканини. Біля нього — маленька лялька-дівчинка. Четверта, улюблена Алісина лялька з рудим волоссям, стояла окремо, на відстані витягнутої долоні.

Андрій дістав телефон і тихо сфотографував розстановку, перш ніж увійти.

— У тебе тут ціле зібрання?

Аліса здригнулася.

— Це мама, — сказала вона, торкнувшись жіночої ляльки.

— А поруч?

Вона замовкла й почала поправляти тканину на солдатику, ніби вся її увага була зайнята тільки цим.

— Добре, — м’яко сказав Андрій. — Не треба зараз. Розкажеш, коли захочеш.

Він вийшов. Уже в коридорі почув за спиною ледь розбірливе:

— Це той дядько, який до нас приходив. І його донька. Вона, до речі, зовсім не вміє ділитися іграшками.

Андрій зупинився, але не обернувся. Боявся сполохати.

Аліса більше нічого не сказала.

Він пішов далі, несучи із собою фотографію, на якій чотири фігурки пояснювали більше, ніж усі правильні дзвінки за два тижні.

Увечері він розбирав Алісину куртку перед пранням. В одній кишені знайшов рожеву пластикову заколку з блискітками — дешеву, з набору, яких у доньки не було. В іншій лежала маленька гумова конячка, потерта, зі слідами чужих зубів.

Андрій покрутив іграшку в пальцях і поклав назад.

Куртка пахла чужим пральним порошком. Не тим, яким користувалася Валентина Павлівна. Не тим, що стояв у них удома у ванній. Це був запах іншого дому, іншого життя — місця, де його донька провела достатньо часу, щоб ним просякнути.

Наступного дня за сніданком Аліса їла вівсянку й майже звичайним голосом розповідала щось про дітей у дворі. І раптом, між двома ложками, тихо промовила:

— Бабуся сказала, що я маю до нього звикнути. Він хороший.

Ложка вислизнула з руки Андрія і дзенькнула об край тарілки.

Він повільно присів перед донькою.

— Звикнути до кого, Алісо?