Після отримання диплома син почув зізнання батька й відповів так, що в залі запала тиша

— У мене вже є спокійне життя, — відповів він. — Бо в мене є ти, дім і можливість обирати, якою людиною бути. А гроші… Вони мають робити щось корисне, інакше швидко починають псувати людей.

Я провела пальцями по краю сторінки.

— Кому допомагатиме фонд?

Артем посунув до мене наступні аркуші. Його голос став серйознішим.

— Дітям із тяжкими захворюваннями, яким терміново потрібні операції або лікування. Вагітним жінкам, які опинилися без підтримки. Матерям, що лишилися самі й не знають, куди йти. Родинам, де дитину можна врятувати, якщо вчасно оплатити лікарів, ліки, дорогу, тимчасове житло. Я не хочу, щоб десь іще немовля стало розмінною монетою в чужій брехні. Не хочу, щоб жінка, яка бореться за життя після пологів, залишалася без захисту. Не хочу, щоб дитину можна було втратити лише тому, що дорослим навколо забракло грошей, сил або совісті.

Я слухала його й бачила перед собою не лише дорослого чоловіка. Я бачила хлопчика, якого тримала на руках у ту дощову ніч. Бачила підлітка, який одного разу віддав свої кишенькові гроші сусідській дитині на ліки, а потім тиждень удавав, що просто не хоче солодкого. Бачила студента, який телефонував мені з-за кордону й питав, чи не втомилася я, хоча сам спав по чотири години. Усе це було в ньому завжди. Ні спадок, ні нове прізвище не створили його доброту. Вони лише дали їй більше можливостей.

— Чому в назві моє прізвище? — спитала я, хоч уже знала відповідь і боялася її почути.

Артем подивився на мене прямо.

— Бо все хороше, що в мені є, почалося з тебе. Якби фонд мав лише моє ім’я, це було б неправдою.

Я закрила теку долонею й кілька секунд не могла говорити. Потім тихо спитала:

— А дідусь і бабуся знають?

— Знають. Софія Миронівна плакала. Роман Ярославич сказав, що вперше за багато років побачив, як гроші можуть повертати сенс, а не лише ділити людей. Вони підтримають фонд окремо, але наполягли, щоб засновником лишався я.

— Вони хороші люди, — сказала я.

— Так. І вони прийняли тебе не з ввічливості. Я це бачу.

Я кивнула. Після церемонії ми дедалі частіше зустрічалися з ними. Софія Миронівна телефонувала мені майже щодня — інколи спитати, як почувається Артем, інколи розповісти кумедний випадок про Дмитра, інколи просто помовчати в слухавку. Роман Ярославич спершу тримався стримано, але поступово почав надсилати мені старі фотографії, записки, копії листів Оксани. У кожному такому конверті було не бажання замінити минуле, а прагнення поділитися ним.

У цей самий період дійшли новини про Олега.

Спершу я не хотіла нічого чути. Усе, що стосувалося його, здавалося мені зачиненими дверима, за якими лишилися приниження, брехня й роки, прожиті поруч із людиною, якої я так і не знала по-справжньому. Та Мирон Петрович якось прийшов до мене в кабінет і довго м’яв у руках шапку, хоч надворі було тепло.

— Марино, я не знаю, чи треба вам це казати, — почав він. — Але, може, краще почути від мене, ніж із чужих уст.

Я підняла очі від паперів.

— Що сталося?