Після розмови зі своєю матір’ю чоловік пішов від мене, та дуже скоро зрозумів, що помилився

Роман побачив Олесю випадково.

У всякому разі, спочатку хотів переконати себе, що випадково. Насправді він знав, де вона працює, і опинився поруч не без причини. Мати поїхала на кілька тижнів у санаторій, дім уперше став порожнім і тихим, і Роман раптом відчув бажання побачити Олесю. Не просити, не повертати, не сперечатися. Просто подивитися, як вона.

Він стояв біля входу в офісну будівлю, коли вона вийшла.

І одразу зрозумів: вона вагітна.

Навіть вільне пальто не приховувало округлого живота. Олеся йшла обережніше, ніж раніше, однією рукою притримуючи сумку, іншою — край пальта. Обличчя в неї було спокійне, трохи втомлене, але світле. Не те обличчя жінки, яка виживає після розлучення. Обличчя жінки, яку чекають.

Роман ніби провалився в тишу.

Він не бачив її кілька місяців. Із дітьми зустрічався, але Олесю намагався не турбувати. І ось тепер вона стояла за кілька кроків від нього — його колишня дружина, мати його синів, жінка, яку він колись вважав своєю назавжди, — і носила під серцем дитину іншого чоловіка.

Вона теж помітила його. Зупинилася.

У її погляді не було переляку. Тільки питання: навіщо він тут?

Роман зробив крок уперед.

— Здрастуй, Олесю.

— Здрастуй.

Він хотів сказати, що дім добудований. Що мати змінилася. Що діти ростуть. Що він часто думає про неї. Що йому шкода. Що слово «шкода» занадто маленьке для всього, що він накоїв. Але в цей момент до Олесі підійшов Назар.

— Усе добре? — спитав він, дивлячись спочатку на неї, потім на Романа.

Назар тримався спокійно. Без виклику, без переможної усмішки, без бажання показати, що тепер він головний. Просто став поруч із Олесею — і цього виявилося достатньо.

— Так, — сказала Олеся. — Усе добре.

Роман подивився на них обох. Назар обережно торкнувся її ліктя, допомагаючи спуститися зі сходинки. Олеся ледь помітно усміхнулася йому, і ця усмішка була такою довірливою, що Роман відчув, як усередині щось обірвалося.

— Я просто проходив повз, — сказав він.

Брехня прозвучала жалюгідно, але іншої фрази він не знайшов.

— Зрозуміло, — відповіла Олеся.

— Бережи себе.

— Дякую.

Він кивнув Назарові, той відповів таким самим коротким кивком. Роман пройшов повз них, змусивши себе не озиратися одразу. Він удав, що це справді була випадкова зустріч, що він поспішає у справах, що його життя наповнене напрямами й цілями. Але, відійшовши до рогу будівлі, все ж зупинився…