Після скандалу в лікарні хірургиня вже змирилася з обвинуваченнями, аж поки вночі не пролунав дзвінок із несподіваного номера

Орендована квартира зустріла її так само, як зустрічала три роки поспіль, — коробками. Коробки стояли вздовж стіни в передпокої нерозпакованими.

Вона так і не змогла розібрати його речі й не змогла жити з ними в старій квартирі, тому перевезла все сюди й поставила біля стіни. На цвяху в кухні, там, де в нормальних людей висить календар, висів його стетоскоп. Він сам купив його їй до закінчення ординатури в магазині медтехніки.

Довго вибирав, слухав через нього власне зап’ястя й казав продавчині: «Мені потрібен такий, щоб дружина почула все». Оксана не ввімкнула світла. Сіла на табурет біля вікна й просиділа так до темряви, дивлячись, як у дворі засвічуються й гаснуть чужі вікна.

Їсти не хотілося. Плакати не виходило. Усередині була суха гулкість, як у будинку, знятого з фундаменту.

За два тижні телефон задзвонив о 2:17 ночі. Вона здригнулася не від звуку, а від світла. Екран спалахнув у темній кухні, і на ньому поверх заставки великими білими літерами стояло ім’я із записника, куди вона вносила всіх своїх пацієнтів перед плановими операціями.

Коваленко П. М. Оксана дивилася на екран, і по спині, під лопатками, пішло велике повільне тремтіння, ніби хтось вів по шкірі крижаним пальцем. Телефон дзвонив. Чотири гудки.

П’ять. Вона взяла слухавку так, як беруть інструмент із лотка, що впав, знаючи, що він уже не стерильний, що так не можна, але рука сама це робить.

— Так, — сказала вона в темряву.

— Оксаночко! — Голос був хрипкий, зірваний, із задишкою на другому складі. Його голос. Вона чула цей голос перед операцією, коли він жартував про те, що заповіт уже написав, а от на риболовлю в травні все одно збирається.

— Оксаночко, тільки не кричи й не кидай слухавку, благаю!

— Хто це? — Оксана не спитала, а сказала, рівно, як на обході.

— Ти знаєш, хто. Ти мені шість годин серце латала. У мене шрам твій на грудях. Хочеш, шов опишу? Косметичний, внутрішньошкірний. Ти ще сказала: будете на пляжі вихвалятися.

— Оксаночко, я живий. Мене вбили на папері, розумієш? На папері! — Він закашлявся, довго, вогко. — Мовчи. Нікому. Жодній живій душі. І приходь завтра до старої пристані за вантажним портом. Знаєш, де іржаві дебаркадери? О шостій ранку. Сама. Я тобі все… Я тобі все віддам, що в тебе забрали.

Телефон вислизнув із її пальців, ударився об кут табурета й ліг на лінолеум екраном догори. По склу пішла коса тріщина, і крізь неї ще кілька секунд світилося «Коваленко П. М.». Виклик завершено…👉Продовження, натисніть на кнопку «Вперед» під рекламою👇👇👇