Після скандалу в лікарні хірургиня вже змирилася з обвинуваченнями, аж поки вночі не пролунав дзвінок із несподіваного номера

Савченко прийшов через дев’ять днів, увечері, коли дощ стояв стіною. Оксана відчинила на дзвінок і побачила на сходовому майданчику високого чоловіка в темному мокрому плащі, зі стомленим, акуратно виголеним обличчям і текою під пахвою.

— Слідчий відділ. Слідчий Савченко. — Він розгорнув посвідчення й тримав його рівно стільки, скільки треба, щоб прочитати. — Перевірка за фактом смерті Коваленка. Ви Оксана? Колишній лікуючий хірург? Мені треба поставити вам кілька запитань. Можна тут. Можна завтра в кабінеті.

— Як вам зручніше? — спитав він.

— Проходьте, — сказала Оксана.

Прізвище вона впізнала відразу. І чашка, яку вона за три хвилини ставила перед ним на кухонний стіл, коротко дзенькнула об блюдце, виказавши те, чого не виказувало обличчя.

Він помітив. Він усе помічав. Вона зрозуміла це з того, як його погляд спокійно, без натиску, ковзнув кухнею, нерозпакованими коробками в передпокої, стетоскопом на цвяху, її руками.

Поки вона відповідала на запитання, рівно, докладно, як пишуть в історії хвороби, він слухав і машинально вирівнював предмети на столі. Сільничку, чайну ложку, край серветки. Посував на міліметри. Виставляв паралельно.

Звичка людини, яка п’ять років наводить лад у тому, що виправити не можна.

— Хід операції я маю в копії протоколу, — сказав він наприкінці. — Питання не за протоколом. Ви вважаєте, що пацієнт помер через вашу помилку?

«Я вважаю, що пацієнт не помер», — хотіла сказати Оксана й не сказала. До ювілею лишилося сім тижнів, і Коваленко взяв із неї слово.

Вона сказала інше:

— Я вважаю, що мій шов був спроможний. Більше я зараз нічого не можу сказати. Зможу потім.

Савченко підвів очі від серветки. Довгу секунду вони дивилися одне на одного, двоє людей, звиклих по обличчях вгадувати, де болить.

— Потім, — повторив він без іронії, ніби пробуючи слово на міцність. — Добре. Я вмію чекати. Я, знаєте, взагалі здебільшого чекаю.

Він підвівся й уже в передпокої, намотуючи шарф, сказав, не обертаючись: — Моя дружина померла в цій клініці п’ять років тому. Планова, загалом, операція. Хороші прогнози. Тяжкість вихідного стану. Я цей висновок напам’ять знаю. Усі чотирнадцять сторінок. Тож, якщо ваше «потім» колись настане, ви телефонуйте. У будь-який час. Я не сплю приблизно з жовтня двадцять першого року.

Двері за ним зачинилися тихо. Оксана стояла в передпокої, притиснувши долоню до ланцюжка під светром, і слухала, як на сходах віддаляються кроки, рівні, не військові, дуже самотні…👉Продовження, натисніть на кнопку «Вперед» під рекламою👇👇👇